Мене звуть Міла. Мого чоловіка Саша. Ми одружилися сім років тому. Весілля було пишне і веселе. Гості від душі бажали нам любові, взаєморозуміння і, звичайно ж, дітей. За ними ми і поспішили відразу після весілля.
Перша моя вагітність була невдалою, ембріон застиг у розвитку, як це називають – «замерз». Ми погорювали і продовжили свої старання. Але знову все йшло не так. Друга вагітність була ще гіршою за першу, позаматковою. А після операції мені винесли страшний вердикт – я ніколи більше не зможу мати дітей.
Тепер вже наше горе було безмежним. Ми з Сашком обидвоє сильно переживали. Стали жити для себе, наживати добра. Але ось нам вже по тридцять. У нас є все необхідне: квартира, дача, дві машини. Ми двічі на рік розважаємо себе подорожами за кордон, але відчувається в нашому житті якась порожнеча …
Саша першим заговорив про усиновлення:
– Міл, може візьмемо когось із дитбудинку? У всіх діти … все тільки і говорять про візки, самокати і мультики … теж хочеться, ростити дитину …
– Саш, я думала про це, але якось боялася тобі запропонувати … А ти кого хочеш? Хлопчика чи дівчинку?
– Мені все одно, але більше, напевно, дівчинку, хочу як принцесу її ростити!
– Ок. Згодна.
Ми стали збирати документи. Наші матеріальні показники дозволили отримати дозвіл на усиновлення дуже швидко. І ось настав той урочистий день, коли ми пішли дивитися дітей в дитячий будинок. На новонародженого ми не розраховували, чекати довго, а ось старших діток там було повно.
Дітки грали на майданчику, коли ми прийшли. Ставши віддалік, ми почали розглядати їх. Раптом я відчула, що хтось тягне мене за сукню. Опустивши очі, я побачила дівчинку, біляву зі смішними веснянками. На вигляд їй було років три-чотири. Вона посміхнулася і запитала мене:
– Тьотю, а Ви випадково не моя мама?
Моє серце мало не зупинилося. Я навіть не знала, що й відповісти, але сльози зрадницьки потекли з очей і слова самі зірвалися з моїх губ:
– Так, моя люба, ми з татом прийшли за тобою!
Саша взяв дитину на руки, і ми пішли до директора дитячого будинку. Його звали Олексій Павлович. Побачивши у нас на руках цю дівчинку, він негативно похитав головою з якимось жалем і попросив вихователя забрати дитину. А нас повів до кабінету для розмови.
– Розумієте … тут все складно … ця дівчинка не одна …
Я перебила Олексія Павловича:
– Ну і що, візьмемо обох! У неї братик?
– Ні, у неї дві сестри … Вони трійнята. Всіх заберете?
Ми з Сашком дружно закліпали очима. Три однакових принцеси? Таке хіба буває?
– Від них відмовилися батьки?
– Їх мама – наша вихованка. Молоденька була зовсім, коли завагітніла … А тут відразу троє, ось і не впорався її організм: дітей врятували, а її ні … немовлят ніхто не взяв. Ну, кому потрібні відразу троє? А розділяти таких можна!
– Нам потрібні!
Впевнено так сказав Саша, і встав зі стільця.
– Ходімо, показуйте вже всіх! Як їх звати?
– Маша, Даша і … Саша … тезка вам буде …
Ми поспішили до дівчаток. Вони відразу поставилися до нас, як до рідних, завалили питаннями і розповідями. Через кілька днів ми вже вп’ятьох поїхали вибирати нову велику квартиру, адже для нашої, тепер вже багатодітної, сім’ї місця потрібно було багато!
Джерело:vidgolos.co.ua
Копіювати
