Як би ви почувалися, якби стрімко звільняли свою землю, а потім були вимушені відступити з відвойованих територій, лишивши місцеве населення в руках окупантів? Як би ви почувалися, знаючи, що ті, хто ще вчора вам допомагали, сьогодні заплатили за це життям? Чи змогли би ви жити в очікуванні можливості спитати з ворога за все те горе, яке він приніс в тисячі сімей – знаючи, що не матимете спокою, поки він за все не відповість?
А все це стало невід’ємною частиною життя кожного військового, хто пішов захищати Україну не з примусу, а тому що вважав це своїм обов’язком. З усім цим живе і командир 503 окремого батальйону морської піхоти
У другій частині інтерв’ю “Обозревателю” він згадав про свій перший бій, про періоди війни, які не забуде до кінця життя, про людей, які допомагали українській армії, а після були вбиті терористами, а також про те, про що досі шкодує .
– Ви для себе можете назвати конкретний день, коли почалась війна? День, з якого для вас особисто стартує відлік?
– Так. 13 квітня 2014 року. День першого бою з угрупуванням Гіркіна під Слов`янськом.
– Але для вас конкретно це не був перший у житті бій?
– Я воював в Іраку, тому у мене досвіду вистачало. Ще 6 квітня 2004 року відбувся перший загальний військовий бій Збройних сил України в Іраку. Так що квітень для мене – місяць “веселий”.
– Те, що було в Іраку і те, що ви під Слов’янськом побачили – воно дуже відрізнялось?
– Під час першого обстрілу, коли задзвеніли кулі по броні – я посміхався. Згадав Ірак просто.
– Це той самий випадок, про який згадують, як про перший постріл на цій війні? Як тоді все було?
Я вже в триплексі побачив наступаючого противника, групу добре екіпірованих, озброєних чоловіків, які пересувалися тактично, двійками-трійками, стріляли з оптики, прицільно. Повертаюсь до кулеметника, який поруч стояв – і кажу: що дивишся? – А що робити? – Стріляй. – З якого? Два ж кулемета спереду на БТРі. Кажу: з обох.
– Тоді забороняли стріляти?
– Відкривати вогонь було заборонено. Нам тоді по радіостанції кричали: не стріляти!!!
– Як це – “не стрелять”, коли вас тупо знищують?
– От і я десь так подумав тоді…
– Багато хто розповідає з командирів, що тоді, на самому початку, доводилось ледь не змушувати стріляти бійців…
– У кого як. На той час я служив у ВДВ, а у нас війна – це стан душі. І бійці з першого дня служби готувалися до війни. Такий характер виховання військ.
– Готуватися і зіткнутися в реальності – то, мабуть, все-таки різні речі.
– Я пишаюся ротою, з якою ми воювали по мирному штату, без мобілізованих. Середній вік по роті був 22 роки. Були хлопці по 18-19 років. У них все чудово було: і характер, і вміння, і бажання. Заставляти когось стріляти в ворога? Для цих хлопців це було би щось неймовірне!
– А мобілізованих у вас так і не було?
– Були. Уже пізніше, коли я повернувся після поранення, восени, вже в Дєнєжніково під містом Щастя, де мої хлопці виконували завдання на ТЕС, Кримському, на Бахмутці тоді події якраз розвивалися повним ходом. 31-й, 32-й блокпости якраз тоді були, оці всі події. Кримське повністю зносилось “Градами”…
Там я вперше зіткнувся з мобілізованими.
Більшість з них були досить мотивовані. До того ж наша 3 рота тоді в бригаді була майже легендою – тож новоприбулі на мене і хлопців дивилися, як на богів.
– Що зробило 3 роту легендарною?
– Оборона Луганського аеропорту, штурмові дії і рейди під Луганськом. Ми зістиковувались з 95 бригадою, роз’єднували “ДНР” І “ЛНР” між Антрацитом і Красним Лучом. За тиждень 7 населених пунктів звільнили.
І практично без втрат. За 7 населених пунктів у мене ні одного загиблого не було, лише 4 поранених. А ще ж блокпости їхні. Два з цих населених пунктів, місто Лутугіно і село Успєнка – 120 тисяч чоловік – я тримав два тижні шістьма БТРами.
– Нічого собі!
– Так, 42 чоловіка всього. І при тому ми ще брали полонених – цього майора РФ і ще 4-х сепарів.
Довелося і обов’язки місцевої влади виконувати – бо вони просто розбіглися. Разом з шахтарями і водопостачання, і електропостачання відновлювали…
Нам навіть доводилося людей переконувати, що ми їх їсти не будемо
– А вони дійсно у все це вірили?
– На початку – так. Перші пару днів після того, як ми звільнили місто, взагалі на вулицях пусто було.
Я тоді зразу, пам’ятаю, в бункер в Будинку культури чи то в театрі спустився, посвітив ліхтариком, подивився – а їх там сотні стоять… Кажу: ЗСУ, місто звільнене, можете виходити.
Ніхто не вийшов.
А через тиждень мами з немовлятами почали виходити. Годувати ж дітей треба – а нічим. А у мене в центрі міста – супермаркет. І ми почали нормовано видавати продукти. Спочатку на дітей.
Директор цього торгового комплексу знайшов якось мій телефон, подзвонив і каже: робіть, що хочете, беріть, що хочете – про одне прошу: збережіть будівлю. Я йому відповів, що ніхто там нічого брати не буде, тільки продукти пороздаємо людям. Інші товари ніхто не рушить.
Наркомани, які лікування проходили, потяглися – запухлі, як вінні-пухи, з водянками. Ми їм свій “Буторфанол” віддавали, щоб хоч не поздихали.
Всякого було… До того, що приходили бабусі і розказували, що там у когось сусід на 5 поверх газовий балон поніс – “він, напевно, сепарюга”. І таке було. І ми їздили, зачищали ті квартири. Якось зловили були мужика з апаратурою, який відеокамери спостереження на себе замикав.
Тоді ми 3 хлібопекарні запустили. Борошно зі Щастя я замовляв, і своє віддавали. Сухпайки на початку людям роздавали. Це виходило не так багато, як треба було, але все ж…
– І ви спостерігали, як змінювалося ставлення мешканців Лутугиного до вас?
– Так, ставлення змінилося конкретно. Коли нас потім поміняла 24 бригада і ми пішли в рейд по роз’єднанню “ЛНР” і “ДНР”, багато людей з Лутугиного дзвонили і просили: повертайтеся! Даже президенту писати збирались.
А коли Лутугине знову захопили російські війська – більше 70 чоловік розстріляли просто… Сусіди сусідів виказували.
Вирізали сім’ю, яка нам допомагала, коли ми тримали луганський аеропорт. Вони жили неподалік. Чоловік, жінка і двоє діток. Майже рік вони вважалися зниклими без вісти. Поки їх не знайшли волонтери…
З Червоної Поляни мені ще жіночка дзвонила майже рік, поки зв’язок там був. Казала весь час: “Знаю, що мене слухають – але мені байдуже. Слава Україні! Хлопці, вертайтеся, тут нема кого бити”…
А жіночку з Круглика просто на подвір’ї розстріляли – коли йшла до хвіртки.
Змусили просити вибачення у “народу Донбасу” – екс-полонений танкіст
Вона, ця жінка, на вулиці зустрічала нас з хлібом-сіллю, з українським прапором. А в першому будинку на цій же вулиці жила ще одна жінка. Її чоловік втік, а вона лишилася. Сама з карабіном на сепарських блокпостах стояла. Ми це точно знаємо. Є фотографії, все решта… Я їй тоді оголосив це. Ми навіть заходили в її будинок, дивилися. Зброї не знайшли. Тільки два магазини з набоями. Я їх забрав. Їй наказав бути під домашнім арештом.
А потім вона показала на жіночку, яка нас годувала.
– Докоряєте зараз собі, що не здали її компетентним органам тоді, коли була така можливість?
– Я жалію, що її не застрелив. Така можливість теж була.
– А от як ви, знаючи оце все жахіття, ставитесь до розмов про амністію?
– Не зважаю. Для мене вони були ворогами – ворогами і залишаться. Назавжди. І незалежно від того, що зі мною буде далі – спокійно жити вони не будуть.
– Вам не образливо, що історія оборони луганського аеропорту не так відома, як бої за ДАП, приміром?
– Якщо чесно – ні. Я розумію необхідність донесення до мас ідеї взагалі війни. Саме тому мені дуже подобається фільм “Кіборги” – бо в ньому ідея передана. Атмосфера. І душа. А який об’єкт для цього обрано— абсолютно не принципово.
– Але ж бої за луганський аеропорт були не менш запеклими?
– Не менш. У донецькому аеропорту ніколи не було повного оточення. А ми в ньому жили. Нам з парашутами скидали грузи і боєприпаси. Ми мусили копати ями для збирання дощової води – щоб було що пити. Я вже не кажу про повну відсутність електрики і всього решта…
– Як довго ви були в луганському аеропорту?
– З червня по18 серпня, коли був поранений.
Хлопці питаються, чи маю медаль за оборону Луганська. Кажу: то я ж його не обороняв, я наступав. Тому до оборонців аж ніяк не належу! (сміється).
– Вам реально не дали ніякої відзнаки за луганський аеропорт?
– Дали. Орден Богдана Хмельницького другого ступеня маю якраз за луганські події. Ще один, третього ступеня, отримав за Слов’янськ.
– Який з боїв, в яких вам довелося брати участь, ви згадуватимете до кінця життя?
– Кожен. У кожному бою ти психологічно прощаєшся з життям. А таке запам’ятовується.
– І все-таки? Саме перше на думку що спадає?
– Георгіївка… Ми там по тонкій грані між життям і смертю пройшли. Але цей бій переломив хід подій. Кардинально.
Це був плацдарм, який, в принципі, вивів з оточення луганський аеропорт. Завдяки йому з’явилась дорога в аеропорт, “дорога життя”, як її називали. Вона до кінця лишалася єдиною дорогою туди.
Новини
“Тут було пекло, а тепер – Україна!” Як живе звільнене село на Луганщині
– А де вас застала звістка про те, що треба залишати луганський аеропорт?
– В госпіталі. Дзвонять мої бійці: командир, роти немає.— В смислі, немає? – Нікого… Нас пару чоловік… – Як?!
Вони всі пішки виходили – і зібралась рота. І потім вже з’ясувалося, що в мої хлопці вийшли з найменшими втратами. При виході загинув один командир взводу. Зам мій, Олежка Дундук, був поранений. Чотирьох бійців засипало прямо в бункері – і вони потрапили в полон, у Краснодон.
Але ми їх витягли менше ніж за місяць. Оксана Білозір з моїм найкращим другом витягували – за “газельку” активованого вугілля.
– Це як?
– Сепари і росіяни медикаменти просили. І ми повну “газельку” найдешевших ліків закупили – аспірину, вугілля активованого. Вони нам десятьох наших віддали, а Оксанка їм – цю “газельку”.
– Це, мабуть, найвдаліший обмін за всю війну був…
– І, до речі, ніде не озвучений.
І вийшло, що не загинув ніхто, крім командира взводу. Тоді, в 2014-му, удача нас дуже круто супроводжувала.
– У вас був жаль за тим, що довелося залишити аеропорт?
– Він є і досі. А як інакше? Ця відвойована потом і кров’ю територія, населені пункти, які знову опинились під ними. Для будь-якого військового це так. Особливо коли знаєш тих людей, яких окупанти вже вбили…
Звичайно, жаль. Навіть не жаль – злоба
– Це, напевно, добре на війні, коли вона є, ця злоба?
– Куди ж без неї? Війна тим і добра, що є біле і чорне, що є ворог і є ціль. Тут нема політики, нема нічого іншого, зайвого, дріб’язкового.
Принаймні, в 2014-му році це було саме так. Зараз це вже – більш розпливчато. “Мінські”, ОБСЄ, лінії розмежування, обмеження стрільби і все решта.
– А чи є на війні місце для творчості?
– Абсолютно! Є ланка командирів, знаєте, як в анекдоті— “люміній”. Для таких поняття маневру немає. Ці командири гублять людей, гублять себе. А так не можна. Особливо в гібридній війні – такій, як ця.
Мені на початку війни вищий начальник розповідав, що у мого бійця неправильно викопаний окоп. Не по розмірах.
Я з ним дискутував. Захищає від куль? Захищає. Захищає від снарядів? Захищає. То що ви ще хочете?! А мені у відповідь кричали, що я недорозвинутий, і ця моя недорозвинутість ні до чого доброго не приведе.
– Час покаже.
– Уже показав.
– Скажіть, те, чому вас вчили в академії і те, з чим довелося зіткнутися на війні – дуже відрізняється? Чи все-таки навчальні програми для військових відповідають вимогам часу і ситуації?
– Знаю про емоційні заяви, що вчать не тому, не так. Але я задоволений на 100%.
Навчання в академії — це базис. Він – про те, як має бути. А що ти на цей базис будеш накладати – то вже справа досвіду і твоїх власних висновків. Навчання у військових ВУЗах – як фундамент для будинку. Фундамент, маю сказати, дуже хороший. І я за нього дуже вдячний всім, хто мене вчив, ділився досвідом.
Копіювати
