Бути дружиною АТОшніка:
Це жити від дзвінка до дзвінка;
Це починати і закінчувати день молитвою і моніторингом новин з передової;
Це жити в режимі «я і лошадь я і бик, я і баба і мужик» і ніколи не плакати;
Це коли на вулиці бачачи людину в камуфляжі придивляєшся до розпізнавальних знаків, «Звідки він? Раптом це хтось зі знайомих чоловіка?»;
Це коли жахливо бісять жінки, що жаліються на своїх чоловіків чи бойфрендів і кожній хочеться сказати: «Не смій! Закрий рота і радій, що він живий-здоровий і поруч з тобою»;
Це коли починаєш ненавидіти свята, бо в ці дні гостріше відчувається самотність;
Це коли твої діти заздрять тим, кого з дитсадка забирає тато;
Це коли вчишся плести сітки і кікімори хоч раніше плела тільки макраме;
Це коли бісять люди, що живуть вдаючи що війни немає. Змінюється коло спілкування і твоїми ліпшими друзями стають дівчата-волонтери і такі ж жінки, що чекають чоловіків додому. Сприймаєш їх як родичів і живеш їхніми радостями і бідами;
Це коли зі шкіри пнешся, щоби твій вигляд не викликав жалю в інших;
Це коли живеш тут і зараз, і надзвичайно гостро відчуваєш щастя. «Хапаєш його за хвіст» доки воно поруч на день, чи два чи кілька тижнів відпустки чоловіка;
Це коли майже втрачаєш свідомість, коли бачиш, що тобі дзвонять його побратими і не хочеш брати слухавку, бо боїшся, боїшся до смерті почути страшні слова.
Копіювати
