Село Чмирівка, Старобільського району, Луганської областi. Поховання Героїв російсько-української війни, більшість з яких невідомі. Поміж сосен, хрести з скромною чорною табличкою: «Невідомий Герой України».
Дивовижна тиша і спокій, як винагорода за пекельний вогонь градів і тупу злобу орків, які не знали жалю навіть до мертвих. Так тихо, що хочеться розчинитися в цій тиші і залишитись з Ними. Можливо це гріх, але іноді заздрю їм, легкою братською заздрістю з терпкуватим присмаком смутку. Заздрю, бо маю непоборне бажання послати до біса королів і блазнів, кукловодів і тих кому по приколу. Залишитись з Ними тут, бо Вони були справжні. Були і залишились справжніми.
Є лише один зв’язок з зовнішнім світом – ДНК. Страшна абревіатура для матері чи дружини, за якою нема надії. Надії, що він в полоні, зранений, скалічений, але живий.I колись вранці постукає легенько у шибку і тихо скаже: «Мамо, це я…».
За сто метрів звідси ,ціла країна завмерла в очікуванні другого акту трагікомедії. Аналізи, стадіони, дебати… Комусь моторошно, комусь по приколу, комусь просто похер. Що відчуваю я? Я не відчуваю нічого. Я перестав відчувати з жовтня 14-го. Я знаю лише те, що якщо не заслужив лежати з Ними тут, серед тиші і спокою, маю жити і робити. Робити все що завгодно, аби їх смерть не була марною.
Мені похер аналізи, дебати і інші приколи. Мені не страшно, що хтось спробує відібрати свободу, загнати в стойло ,чи знову побрататися з орками. Не страшно, бо точно знаю, що сотня тисяч таких самих посіпак як я набереться.
Я пізнаю їх по погляду, сумному і ледь вловимо відсутньому .Це погляд вільних людей. Він миттєво стає присутнім, рішучим і впевненим. Жодної краплини сумніву: тому, хто спробує зазіхнути на те, за що полягли Пацани, що лежать під Старобільськом, та й по всій Україні, буде геть не по приколу…
Олександр Терещенко.