Поїхали з Даниїлом в Novus на Лобановського на закупи Святкового тижня.
Бачу, виходить з маркету молодий хлопець на милицях, без ноги. Стоїть недалеко від входу, але грошей не просить. У нього рюкзак напіввідкритий. Він просто стоїть на вулиці біля входу.
Ми ходимо магазином, я зосереджена на запису в нотатках телефону, витираю те, що вже кинула в найбільшу корзину і раптом знову помічаю цього хлопця, вже в магазині. Він повільно пересувається за допомогою милиць, і лише якісь невеличкі пакуночки кладе в свій рюкзак.
Весь список мій в телефоні і від чоловіка на папірці – виконано, я поклала три Пасхи, бо не знаю, чи вдалими будуть мої власноруч приготовлені, три бо нас троє. Зазвичай я ще маю для Церкви, консьержки і гостей. Але цього року беру лише три.
Ми стоїмо на касі, в масці не зручно все це спаковувати, а я це й намагаюся лише в свої екоторби все вскласти. Розрахувалися. Виходимо.
І тут я бачу в черзі до аптеки, що в середині Новуса, стоїть цей хлопець. Моє серце… що воно відчуло.
Я зупиняю цю нашу переповнену торбами тєлєжку і кажу “Сину, там хлопець, на милицях, а у нас же три Пасхи, зачекай, я одну Йому подарую”.
“Мамо!” – лише встигнув сказати мій Син, а я вже була в аптеці.
Хлопець стояв в черзі, за ним в черзі пані, що зберігала дистанцію, я вибачилася перед нею, сказала що мені до хлопця, а не купити щось без черги.
Він стояв в черзі, на одній нозі, впираючись в милиці.
Його рюкзак був на спині, він, як і годину тому, був напіввідкритим, я торкнулась своєю рукою його спини:
“Вибачте, будь ласка, можна я Вам Пасочку подарую”.
“Спасибо Вам, спасибо, спасибо…” і ще десятки цих “спасибо” я чула поки йшла до машини.
Данько вже викладав в багажник торби, а я лише змогла сказати:
“Даня, якби ти знав, як цей Хлопець мені дякував”
І тут сльози…
За матеріалами зі сторінки Римми Зюбіної
Копіювати
