Я чергую… ніч. Втомлене приймальне, а саме медсестра і санітарка, після скаженого дня намагаються знайти куток де примоститися.
Виходжу на двір. Низькі зорі, весняне повітря і тьмяний димок цигарки… Нічна кава, втома, така, що закриває повіки і, здається, зникло усе: лікарня, хворі, усе життя розчинилося у в’язкій втомі ночі. В останні дні змінився увесь світ, перевернувся з ніг на голову. А ми не змінилися. Ми такі самі як 20 років тому. Робота, покликання і вічний подвиг, неоціненний. Що це? Якийсь стокгольмський синдром, коли суспільство тебе ненавидить, а ти продовжуєш рятувати життя. Це особливе відчуття перемоги, або поразки…Тріумф, або трагедія…Таке виключно наше, медичне…Повертаюся. Заварюю чай. П’ю. І якесь незбориме тяжке відчуття навалюється на плечі, пригинає до землі.
Слухаю радіо: «антиколомойський» закон не внесений на розгляд, презедент відмінив медреформу, грошей в бюджеті не залишилось, і тд.
Раптом….дзвінок зі швидкої…веземо підозру на covid.
Привезли….дівчина…. стан тяжкий…пульс 150…тиск 60 на 20…сатурація 82….частота дихальних рухів 30. Однозначно реанімація.
– Як звати тебе? Як тебе звати?, – кричу.
Відкриває очі безмежної блакиті: Україна, – сказала, і втратила свідомість.
І тут я прокинувся. Насниться ж таке.
Копіювати
