Подаємо мовою оригіналу:
Фото не буде(
Просто метро Теремки, худенький виснажений солдат з милицею, величезна сумка і ще щось довге в спецпакуванні надодачу.
Київ поспішає, біжать люди сходами на платформу, а солдат намагається підняти свою важку ношу. Неозброєним оком видно, як він кульгає, і як йому важко.
Підходжу:
— Я понесу Ваші речі, йдемте, ліфтом поїдем вниз.
— Ні, я сам можу. Давно не був у Києві. Не знаю, як до Лісової доїхати. Я в частину вертаюся.
Коли ми спустились на платформу, всі нас розглядали. Поки ми сідали, жоден «чоловік» не допоміг мені з сумками. Я підняла хлопця, щоб солдат сів зручніше, бо нам на Майдані потрібно на перехід, то щоб ближче до виходу.
Вирішила, що поїду з ним до Лісової і повернуся потім. І дуже переживала, як я ту сумку дотягну. Люди заходили на станціях. Хлопець скромно сидів, роздивлявся, хвору ногу кілька раз поправляв, щоб людям було місце зручніше в вагоні стояти.
Коли прийшов час виходити, до мене підійшла тендітна дівчинка і запропонувала допомогу. Я кивнула, бо сльози просто рвалися назовні. Вона мене запитала, звідки ми. —Не знаю, кажу, — ще не питала його.
— Думала, що Ви разом, — каже дівчина.
Потім ще підбіг юний хлопчик на платформі, забрав у мене розкладушку( ту, що у спецпакуванні). І мені стало легше.
Ні, не фізично, а психологічно, від того, що ще є кілька відсотків небайдужих на фоні всіх «стомлених». Мені згадалися в ці 20 хвилин мої рідні хлопці, колеги, друзі, що загинули , залишивши своїх маленьких дітей, сімʼї… За кого вони поклали своє життя? За таких байдужих сракатих мордоворотів, які , вочевидь, відвертають свої пики від героя, що мовчки терпить біль із кожним кроком, замість елементарної допомоги просто сумку перенести!💔
Ми постояли втрьох на Хрещатику. Я багато встигла розпитати, обійняла, сунула силоміць гроші в кишеню, щоб поїв в дорозі. Хлопчик, що підхопив в мене сумку, запевнив, що проведе військового сам.
Захисника звати Зорян! Він із Тернополя.
Знає, що його комісують, але хоче бути потрібним ЗСУ. Через два місяці його оперуватимуть у Києві.
Я подякувала за захист, за мужність, і за те, що він такий скромний!💙💛
А він просто сказав: — А хто ж це має робити? Це наш обовʼязок! Не хвилюйтеся, у нас є ще добрі люди…
А ми тут не маєм обовʼязків! 💔Більшість уже пристосувалась до того, що йде війна, більшість жирують.
Завдяки кому це? Забули?!!! Хто нас боронить, хто захищає, хто поливає кровʼю нашу землю? Кого хоронимо щодня? Скільки горя у нас!
Війна стосується усіх!!!
Без єднання не буде перемоги!
І ми у вічнім боргу перед тими, хто тримає зброю і щодоби бʼє наволоч рашиську!
Зоряне з Тернополя, я приїду до Тебе в госпіталь! Дякую, що дав мене номер телефону!
Героям Слава!💙💛
Головне фото ілюстрація.
Копіювати
