Історія папства повна злетів і падінь. Періоди піднесення Святого Престолу, його могутності та сили чергувалися з періодами шокуючого занепаду впливу, ваги та морального авторитету.
Є всі підстави стверджувати, що зараз ми переживаємо нову добу кризи папства. А папа Франциск уособлює собою настання цієї епохи.
Російська повномасштабна агресія проти України спричинила серйозні геополітичні потрясіння.
Відбувся поділ світу на тих, хто рішуче засуджує Росію за розв’язану загарбницьку війну, і тих, хто ставиться до неї поблажливо та «з розумінням», намагається виправдати агресора. Знайшлися й такі держави, які прямо чи опосередковано допомагають Кремлю.
Парадокс, але факт: у XXI столітті світ не може об’єднатися навколо ідеї засудження загарбницької імперіалістичної війни і притягнення агресора до відповідальності. Особливе місце на цій дивній і цинічній геополітичній шахівниці займає позиція Ватикану.
Від самого початку російського вторгнення позиція Святого Престолу була сповнена суперечностей та протиріч. Слова підтримки України і засудження агресивної війни тісно перепліталися зі звинуваченнями в бік НАТО, яке «своїм гавканням» спровокувало Москву. Висловлювалися нарікання на те, що до українських біженців у Європі ставляться краще, ніж до мігрантів з Африки та Азії. Нав’язливе бажання Франциска знайти «хороших росіян» і влаштовані Святим Престолом спільні хресні ходи з українськими та російськими громадянами розмивали межу між жертвою та агресором. Миротворчі потуги Папи виглядали нещиро і ставили під сумнів його здатність сприймати реальність такою, як вона є. Періодичні роздуми про «велику російську культуру, спадщину та історію» були схожі на спроби відбілити репутацію агресора в очах цивілізованого світу. Звернення до Бога на зразок «пролити світло на росіян» і до «братів – влади Російської Федерації» з проханням відновити зернову угоду сприймалися радше як звернення до темних сил та потурання злу.
Особливого резонансу наробив виступ Франциска перед учасниками Х Всеросійського дня католицької молоді в Санкт-Петербурзі 25 серпня. Здається, що понтифік поставив за мету підняти бойовий дух агресора, який дещо підупав через півтора року великої війни проти України. Папа Римський вирішив апелювати до імперської історії Москви, прославляючи звитяги і досягнення російського імперіалізму. Він закликав не забувати росіян, що «вони — нащадки великої Росії». Згадав Франциск і про Петра І та Катерину ІІ – засновників та творців Російської імперії. І звернувся до росіян з проханням «ніколи не відмовлятися від цієї спадщини великої матінки Росії». Фактично, Папа Римський офіційно благословив російський імперіалізм, продемонструвавши дрімуче незнання історії і плюнувши в обличчя українській нації, яка стікає кров’ю, ведучи війну проти нинішніх нащадків Петра І та Катерини ІІ.
Заради справедливості потрібно сказати, що Ватикан не раз висловлював і слова підтримки українському народу та засуджував російську агресію. Навіть одного разу порівнявши її з нацистською. Були в промовах понтифіка і згадки про тих, «хто пожирає своїх сусідів». Та цього замало, щоб не бачити об’єктивної реальності: у Ватикану відсутнє цілісне бачення картини світу, розуміння істини, межі між добром та злом, жертвою та агресором.
Сучасний Ватикан бачить світ у лівацьких постмодерністських окулярах, де все відносне. Істини не існує. Поняття добра і зла розмиті. У цій системі світогляду також проглядається упереджене ставлення до західної цивілізації та її здобутків. Зневіра у цінностях та ідеях, які свого часу стали фундаментом європейської могутності. Спроби відцуратися від класичної історичної спадщини. Звідси слова понтифіка про прояви расизму у ставленні до українців на тлі ставлення європейців до нелегальних мігрантів з Азії та Африки. У цій концепції світобачення Росія також підсвідомо частково сприймається Ватиканом як жертва «поганого Заходу».
Свого часу римські папи були організаторами хрестових походів проти невірних. Військові операції хрестоносців на Близькому Сході давно не сприймаються як щось винятково справедливе, героїчне і доблесне. Та сучасний Ватикан чомусь демонструє своє захоплення зовнішніми силами, які колись загрожували християнській цивілізації і принесли жахливі руйнування та вбивства мільйонів людей. 2 вересня Папа Римський Франциск закликав до «Монгольського миру» на Землі. Під час зустрічі з президентом Монголії Ухнаагійном Хурелсухом в Улан-Баторі Франциск високо оцінив традиції цієї країни, що походять від часів Монгольської імперії. «Те, що імперія змогла утримувати такі далекі та різноманітні землі упродовж століть, свідчить про дивовижну здатність ваших предків бачити видатні якості народів, які жили на цій величезній території, та ставити ці якості на службу спільному розвитку. Цю модель слід цінувати та впроваджувати в наші дні», – сказав понтифік.
Важко сказати, що мав на увазі глава Святого Престолу під впровадженням «монгольської моделі». Монгольське військо під час своїх загарбницьких походів у XIII столітті завоювало сотні міст і сіл та вбило мільйони людей. За оцінками істориків, близько 11% населення світу було знищено під час або одразу після монгольського вторгнення. Сумарну кількість жертв монгольської навали оцінюють приблизно від 38 до 60 млн людей у Євразії.
Звірства, вчинені монголами, жахали тогочасних очевидців, звиклих до війн та жорстокості. Терор і масове знищення будь-кого, хто їм протистояв, були поширеною монгольською тактикою. Якщо супротивник відмовлявся підкоритися, монголи використовували стратегію тотальної війни. Успіх монгольської навали багато в чому залежав від здатності сіяти страх. Засновник Монгольської імперії Чингісхан практикував масові вбивства чоловіків і хлопчиків підкорених країн, незалежно від того, були вони воїнами чи цивільними особами.
Походи монголів у Північний Китай, Середню Азію, Східну Європу та на Близький Схід спричинили значні руйнування. Квітучі міста були спустошені. Цивілізації й налагоджені іригаційні системи занепали. Знищено велику кількість культурних цінностей, будівель та бібліотек. Завоювання монголів спричинили голод та відкинули підкорені народи в цивілізаційному розвитку на багато століть назад.
Окремо варто згадати про негативний вплив, який мала монгольська навала на землі сучасної України-Русі. У першій половині XIII століття на території України намітилася тенденція до поступового подолання феодальної роздробленості і формування єдиної централізованої держави. Провідна роль у цьому процесі належала Галицько-Волинському князівству. Напередодні походу хана Батия князь Данило Галицький приєднав до своїх володінь Київ. Однак його державотворчим планам не судилося збутися. У грудні 1240 року столиця Русі була завойована і спустошена монгольськими загарбниками. На той час у Києві, за різними оцінками, мешкало від 30 до 50 тис. осіб. Та після різанини, вчиненої монголо-татарськими ордами, у столиці залишилось жити лише кілька тисяч. Відновити домонгольську кількість населення Київ зміг лише у XVIII столітті. Галицько-Волинська держава також зазнала відчутного удару. Можливо, саме це стало причиною втрати нею незалежності через 100 років.
Цікаво, що тогочасні папи не вважали Монгольську імперію взірцем для наслідування та прикладом співпраці підкорених народів і планували організувати проти монголів хрестовий похід. У рамках цих дипломатичних ініціатив Ватикан вів активні переговори з Данилом Галицьким. На жаль, інші європейські монархи не проявили належного бажання виступити проти монголо-татар. Кожен мав власні інтереси. Спроби ж Данила самостійно діяти проти численного ворога закінчилися невдало.
Здається, що сучасний Ватикан готовий виправдати або не помічати злочини за умови, якщо вони були скоєні не вихідцями з класичної Європи. У нав’язливому бажанні затаврувати колоніальну спадщину та білий расизм Святий Престол втратив моральні орієнтири, принципи та історичну правду. Не дивно, що криваві жорстокі імперії на зразок Монгольської чи Російської оголошуються достойними для наслідування моделями розвитку, вартими захоплення.
Петро Герасименко
Копіювати
