Подаємо мовою оригіналу:
Хочу, щоб тиждень розпочався з позитиву. Хоча б невеличкого.
У суботу по обіді мої добрі лікарі відпустили мене на кілька годин додому – помитися, переодягнутися тощо.
Оскільки це був четвертий день інтенсивного лікування, почалось характерне больове загострення. І от я ледве плету ногами до зупинки, аж бічним зором бачу на “п’ятачку” чоловіка типової рибальської зовнішності, який продає рибу. Наближаюся – і справді на ящичку лежить шість свіжесеньких щук, кожна в межах кілограма.
– А я так мріяв цього року продуктивно спінінга покидати, – кажу, привітавшись. – Але ж ні…
– А я ось кілька годин покидав – і одинадцять штук, – усміхається чоловік. – Дві вдома залишив, ну і продав уже трохи…
– Скільки коштує? – запитую, бо ж недарма моє сонечко Тетяна Шептицька називає мене “рибна душа”.
– 120 за кілограм. Але вам буде за 100…
Я дякую, він важить рибину на кантарику. Бачу, що позначка добряче заїхала за 1 кг, але він каже: “Сто гривень”.
Розраховуюсь, хочу йти, але він: “Почекайте, ось вам ще від мене!” І дає ще одну щуку. Ніяковіючи, тисну йому руку.
На зупинці юрма людей. Стаю трохи осторонь. Не минає і хвилини, як зупиняється “Рено”, відчиняється вікно і – “Вам куди?”
– Та два квартали вперед, – кажу.
– Сідайте, підкину, мені по дорозі, – каже водій, а коли я вмостився, додає: “У мене племінник теж у ЗСУ…”
Люди, ви чудові! І завдяки вам – #Ми_переможемо!!!
Копіювати
