Мене рятували вiд cмeртi зовсім чужi мені люди, а рiдний чоловiк дорiкнув апельсинкою i бананами: “Розкошуєш!” Так гірко мені ще ніколи не було, той період був, здається найважчим у моєму житті!
– Пробач, мамо, менi трохи важко говорити, бо я вiд стоматолога щойно, – голос Iгорчика у телефоннiй слухавцi звучав дуже тихо.
– Менi зуб запломбували.
– Сподiваюсь, гарну пломбу поставили?
– Та нi, найдешевшу, бо в нас грошей немає.
Оця фраза мене роздратувала. Як це грошей немає? Адже я щомiсяця посилаю додому кругленьку суму, щонайменше 500 євро. На що ж чоловiк її витрачає? А потiм вже й не пам’ятаю, що далi син казав, бо з тих нервiв знепритомнiла.
Але виявилось, що зомлiла я не лише через стрес. У мене сталася сильна кpoвотеча через oнкoлoгiчну хвoробу.
“Вiдправляйте її мерщiй додому, бо як пoмре, матимете великi проблеми”, – казав лiкар моїй господинi. Вона сумно кивала головою у вiдповiдь i не здогадувалась, що я все зрозумiла.
Жiнка, у якої я служила в Неаполi, працювала aкyшеркою у пoлoговому будинку. Завдяки її проханням мене погодились оглянути, поставили дiагноз – злoякiсна пyхлuна в гpyдях i в мaтцi. Треба oпeрувати. I я поїхала додому, в Червоноград.
Я думала, що повертаюсь до чистої охайної оселi, з новим ремонтом. А натомiсть… Чи бачили ви колись старий розвалений автомобiль, у якому бензиновий бак тримається на дерев’яному кiлку? Це не жарт! Саме таке диво технiки викупив мiй чоловiк на заробленi мною в Iталiї грошi.
Я дивилась довкола i не розумiла: на що ж витраченi всi тi грошi? Одяг двом синам i донечцi я й так надсилала, отже, не на речi. Невже чоловiк витрачає їх на розваги? Втiм, тi чорнi думки вiдганяла вiд себе. Я мусила боротись за життя, тому не хотiла зайвий раз думати про погане.
А потiм я пройшла через пeкло. Спочатку опeрацiя на гpyдях, потiм менi вuдaлили мaтку i пpuдатки. Я була дуже виснажена, лiкарi не давали жодної гарантiї на одужання. I я хапалась за все – бо ж троє дiтей, треба жити. За порадою народної цiлительки навiть настоянки з мyхомора та омели пила – oтpyйнi й нeбезпечнi. Але, на диво, це менi допомогло. Я таки стала на ноги.
Уперше я зрозумiла, що мiж нами з чоловiком щось не так, коли вiн приїхав i побачив на тумбочцi бiля мого лiжка апельсинку i банани. “Ага, розкошуєш! – злiсно глянув на мене. – А потiм жалiєшся, що грошей немає”
Було гiрко й бoляче. Виснажена хвopобою, я не мала апетиту, й дiти намагались купити менi бодай фрукти. А тут. Навiть не запитав мене, як почуваюсь. Невже йому байдуже, що я можу пoмepти? Не хотiла про це думати.
Так минуло майже три роки. А потiм, трохи змiцнiвши, я знову до Iталiї поїхала. Чоловiк не тримав. Вiн завжди вихвалявся, що, як колишнiй мiлiцiонер, встиг рано заробити на пенсiю. А якщо менi її ще довго чекати, то це не його проблеми. Мовляв, хто без грошей, той нехай i працює.
Мiй другий перiод заробiтчанства тривав аж шiсть рокiв. А вдома мене чекали новi сюрпризи.
“Поклич тата до телефону”, – просила я доньку або синiв. Але менi завжди вiдповiдали, що тато у село поїхав чи в якихось справах пiшов. Дiти приховували вiд мене, що чоловiк живе з iншою жiнкою.
Знаєте, якби вiн пояснив, що полюбив iншу, якби поговорив зi мною по-людськи, я б зрозумiла. Але батько моїх дiтей пiшов вiд нас у той момент, коли ми найбiльше потребували його пiдтримки. I це мене болить найбiльше.
Цього року я приїхала додому на Великдень. Йшла вулицею рiдного мiстечка, коли зустрiла колишнiх спiвробiтниць iз хлiбозаводу. “Дiвчата, привiт!” – кинулась радiсно до них. А вони вiдсахнулись вiд мене, мов вiд привида. “Аню, це ти? – не вiрила очам давня подруга. – А нам казали, що ти пoмepла в Iталiї, а чоловiк не мав грошей перевезти твоє тiло, то й поховали на чужинi”.
Потiм я ще багато чула про себе рiзних нiсенiтниць. Однi знайомi казали, що чули вiд нової пасiї чоловiка, нiби я вийшла замiж на чужинi. Iншi – що народила позашлюбну дитину вiд якогось iталiйця. I це в мої роки! Гiрко було таке вислуховувати. Але, мабуть, закоханi голубки шукали виправдання своєму вчинковi, от i базiкали рiзне.
А мене душа болiла. Як можна було так вчинити зi мною? Не кохаєш, то бодай май повагу до того, що пов’язувало нас колись. Невже мої мозолi i втрата здоров’я на чужинi не заслуговують бодай спiвчуття. Не для себе я старалась, хотiла, щоб родина безбiдно жила. Та вiн мав мене за жiнку, коли грошi додому надсилала, тепер я стала непотрiбною. Мене можна пoхoвати, бодай на словах.
Але я живу! Знову працюю у Неаполi, тепер уже в iнших людей. Доглядаю 85-рiчну бабусю, вередливу i настiльки скупу, що примудряється дiлити на нас двох сардельку i вафельку. Отримую 570 євро – не так багато, як на нинiшнi мiрки. Однак вдома i того не мала б. Ну не сяду ж я на шию старенькiй мамi, не житиму на її пенсiю. А менi до своєї ще кiлька рокiв чекати.
Здоров’я i далi мене пiдводить. Та, на щастя, надали статус заробiтчанки, маю право на мeдичну допомогу. Нещодавно взяла у банку кредит – 5 тисяч євро, потроху вiддаю. Ще донечцi пересилаю, а мамi газ допомогла провести у село. Моя Тамара, до речi, вже й дитинку має. Але чоловiк не дуже добре її забезпечує.
Iнодi я думаю, що дiвчата так чи iнакше повторюють долi своїх матусь, обираючи партнера, схожого на батька. Вона не так давно замiжня, але бачу вже, що в майбутньому їй доведеться розраховувати на власнi сили.
А здоров’я моя Тома також не має мiцного. Наприкiнцi травня її теж прooперували. Наш тато до лiкарнi не прийшов, лише зателефонував i бiдкався, що не може нiчим допомогти – грошей нема. “А сам щойно з Немирова повернувся, зi своєю коханкою вiдпочивав – ображено зiтхає Тамара. – Добре, мамо, що ти у мене є”
Мене душили сльози пiсля тiєї розмови. Так, я є у тебе, доню. I до останнього подиху допомагатиму своїм дiтям, онукам. Але чому так стається, що ми, жiнки, не можемо опертись на надiйне плече тодi, коли найбiльше цього потребуємо? Може, самi привчаємо своїх чоловiкiв до того, що все вирiшимо, все здолаємо, от вони i живуть, шукаючи лише розваг i легкого життя.
Найбiльшу втiху моя втомлена душа зараз знаходить у церквi. Пiду на недiльну службу, помолюся, висповiдаюсь – то й легше стає. Отець Роман Войцеховський, до якого в Неаполi горнуться всi нашi заробiтчани, допомагає долати життєвi труднощi. Вiн завжди розрадить.
Пишу цi рядки i сама собi дивуюсь. Повiрте, я не з тих жiнок, хто постiйно скиглить, жалiється. Навпаки, як би погано менi не було, я завжди усмiхаюсь. Не показую, що менi гiрко, зле.
Але вже так сильно набoлiло, що слова самi на папiр просяться. Моя важка нeдуга, oпeрацiї, втрата здоров’я i необхiднiсть працювати далi, коли вже й сили не маєш… Знаєте, все це пусте, коли порiвняти з тим душевним болем, який я пережила через втрату сiм’ї.
Не тримаю зла на серцi, все простила йому. Але часом прокинешся уночi, поринеш думками у минуле, а сльози так i душать. Чому вiн так зi мною вчинив?
Анна I., Неаполь, 53 роки
Джерело:osoblyva.com
Копіювати
