Новини Сьогодення

Що довелося пережити жінці у полоні, як увесь цей час жив її син, усі деталі – в ексклюзиві TSN.ua.

“Я мала вижити, щоб знову обійняти свою дитину”. Так про свої випробування в російському полоні говорить сержантка “Азова”. Наталії довелося пройти крізь пекло, але нині жінка в Україні. Тепер вона відкрито розповідає, що з нею робили російські окупанти і пригадує, що довелося пережити у Маріуполі їй та її сину. Всі деталі – в ексклюзиві TSN.ua.

Ці кадри облетіли всю країну! Українка зустрілася з власним сином, якого не бачила понад два роки! Наталія проходила службу за контрактом в “Азові” з 2017 року, працювала кухарем, пізніше керувала їдальнею.

Під час оборони “Азовсталі” вона готувала їжу для захисників під постійними бомбардуваннями. Наталія з колегами продовжували працювати, навіть після того, як була зруйнована частина меткомбінату, де розташовувалась польова кухня – тоді кухарі підрозділу готували на маленьких пічках. У той час син Наталії – Дмитрик – опинився на окупованій території. Після команди про евакуацію жінок з меткомбінату, жінка направилась до дитини. Їй довелося самотужки проїжджати ворожі блокпости, жінка потрапила під обстріли, але таки добралась до сина. На додачу – дитина сильно захворіла, у Дмитрика було важке запалення легень. Наталія намагалася вилікувати сина, попри відсутність необхідних препаратів. Водночас родині довелося переховуватись від окупантів, адже усі ми прекрасно знаємо, що росіяни роблять з військовими, а тим паче з “азовцями”. Але згодом Наталію все одно знайшли російські окупанти.

“Якось уранці до нашого помешкання вдерлися російські військові. Одягнули мішок на голову, скрутили руки та відвезли до Донецького СІЗО. І знов хвилювання за дитину, знову невідомість про його долю”, – згадує Наталлія.

Наталію хотіли засудити в росії, але її вдалося повернутися під час обміну 52-го обміну 31 травня. Після звільнення з полону Наталія нарешті змогла обійняти сина.

“Це був важкий шлях до сина тривалістю у 27 місяців полону”, – каже жінка.

Увесь цей час Дмитрик фільмував на телефон свої здобутки, цікаві події для того, щоб показати мамі після її повернення, щоби бодай так надолужити втрачені роки, а якраз напередодні обміну 24 травня у хлопчика був День народження. Повернення мами стало найбільшим подарунком для цієї дитини. Це відео без сліз дивитися неможливо.

І таких дітей нині в Україні тисячі – усі вони чекають на повернення свої тат і мам, які й досі перебувають у російському полоні. Багато кого окупанти засуджують у російських тюрмах до 20 років, приписують “злочини” тим, хто захищав Україну й відмовлявся визнавати росію. Крім цього, повертають додому і депортованих дітей. 20 тисяч українських дітей були викрадені росією, а поки Україні вдалося повернути менш ніж 800. Росія так просто не повертає маленьких українців, а змушує нашу країну доводити, що діти справді українці.

Однією з тих, кого вдалося повернути, стала і 17-річна Валерія Галич. Її викрали у Сєвєродонецьку, у полоні росіян дівчина провела півтора роки свого життя. Дівчина розповідає, що спочатку разом із братом опинилася в окупації в бабусиному селі, зв’язок із мамою діти втратили автоматично, як і можливість говорити українською.

Викрадення дітей – це не просто злочин, це геноцид.

Нині українська сторона робить усе, аби повернути якомога більше дітей, втім кремль щоразу намагається затягнути цей процес, каже омбудсман України Дмитро Лубінець.

До слова, і Валерію вдалося повернути не одразу, перші дві спроби були невдалими й лише на третій раз дівчинку вдалося визволити.

Після повернення з полону з дітьми працюють фахівці, їм допомагають адаптуватися до звичного життя після пережитого жаху.

Замкнутість, агресія, нічні жахи, страх та недовіра – це лише маленька частина з переліку, з яким мають справу психологи, що працюють з депортованими дітьми. Інколи, щоб придушити наслідки пережитого, дітям потрібні роки.

Валерія ж зізнається, вона тепер нікуди не хоче їхати з України, тут хоче вивчитися та отримати професію.

Джерело