ВІН ТУТ. ОДИН…
Ніхто не знає, як йому душа болить,
З цим болем хрест нести не кожен зможе.
У трунах вся сімʼя його лежить,
І він би поруч ліг… Та чи поможе?
Стоїть весь чорний. Нібито німий.
Лиш сльози котяться з очей неначе градом.
«Ну як же ви без мене там самі?
Невже я більше не почую: «Ходім, тато?!»
Багато люду. Похорон. Ідуть.
Його під руки – ноги наче з вати.
Відлунням в скроні йому фрази бʼють:
«Ходімо, тату! На добраніч, тату!»
Прощання – то нестерпний біль і кат,
Момент, що закарбується навічно.
Немає більше з ним його дівчат…
Як жити з цим морально і фізично?
«Людина може витримати все», –
Хтось так сказав і був морально вбитий.
Не кожен хрест свій до Голгофи донесе,
Коли немає більше стимулу, щоб жити.
Звідкіль йому тепер набратись сил?
Як знов побачити те світло у житті?
Багато Бог послав йому могил.
Чи Сам би зміг пройтись в його взутті?
А він мовчить. Лиш болем біль болить.
І так на все життя. Хронічно жити.
Його родина вічно тепер спить.
Він тут. Один. А там – дружина й діти.
(с) Юлія Базя
07.09.24
Копіювати
