Село в нас на Тернопільщині дуже гарне, ошатне. Багато людей закордоном, тому побудували нові будинки, облаштували все необхідне. Кожен важко працював, аби жити в гарних умовах.
Так і я дванадцять років жив в Ізраїлі, будував там висотки, аби довести до ладу свою господу, оплатити навчання дітей. Все вдалося, але було вкрай важко. Зараз маю землю, на якій ми з дружиною встановили теплиці та вирощуємо на продаж городину. Щодня прокидаємося вдосвіта і до роботи, аж до пізньої ночі. Так вже ми звикли.
І от кілька місяців тому до нас приїхала велика багатодітна родина зі сходу. Восьмеро дітей і їхні батьки – Анатолій і Надія. Сільський староста відразу виділив покинутий будинок для них. Колись там самотня баба Штефа жила. Усі односельці зібралися і кілька днів робили в хаті ремонт. Згодом їм навіть санвузол вдалося облаштувати.
Аби допомагати цій сім’ї навіть групу створили в Вайбері. Там вирішували, хто й що несе. Одні допомагали дитячим одягом, інші – засобами гігієни. Далі навіть чергування встановили – хто коли їжу їм несе.
А ті задоволені. Анатолій за місяць таке пузо на чужих харчах наїв, ще й горілки встигає попити. Вони ще ж грошову допомогу отримують. А Надія особливо не переробляється. Дітей не доглядає, вони самі по собі. Навіть кілька грядок не скопала.
Споглядаючи усю цю картину я твердо вирішив – не дам нічого. Як важко ми з дружиною працюємо, аби жити нормально і забезпечувати дітей. А цим ледацюгам все з неба подає!
Та нашим друзям і старості дуже не сподобалося це рішення. Кажуть, що ми не патріоти, і нічого не розуміємо. Адже бідні люди все втратили.
Та вони, мабуть, нічого не мали. Бо звикли жити й не працювати. Дітей народжували й на допомогу виживали.
Нещодавно староста прийшов до мене й заявив:
– Федір, так не можна. У вас повно городини – виділи помідорів та огірків, може Надя закрутить на зиму.
– Еге ж. А нащо це їй? Ви ж вже готові закрутки дасте? Вона, мабуть, і не вміє.
– Та май совість. Ніхто ж не знає, що завтра на нас чекає.
– Хто працює – той всюди виживе. Скажи Анатолію, що може завтра прийти й допомогти мені з будівництвом сховища для овочів. За це я йому городини дам.
І що ви думаєте? Ніхто не прийшов ні завтра, ні післязавтра. А найбільше прикро, що такі, як ці переселенці, є в кожному селі. Вони наживаються на наших людях і вважають, що це нормально. Чи не так? Згодні зі мною?
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.