– Ти б хоч 40 днів почекала…
Я не уявляю як бути такою черствою чи беземоціцною людиною, як моя сестра Віра.
У неї двоє дітей – старший син Володимир та донька Женя. Обоє уже мають власні сім’ї. Віра зі своїми порадами та вказівками до них не лізе: спитають – порадить, запросять – прийде. Онуків вона теж не рвалась доглядати.
І у сина, і у доньки Віри є свої квартири, де вони і живуть. Сестра живе сама у чоловіковій квартирі, а їх спільну здає в оренду. В наш час це хороша прибавка до пенсії.
Одного дня телефонує до мене Леся – невістка Віри і через сльози говорить:
– Тьотю Галю, ну як так можна? Що вона за мати така? Вови не стало, я їй дзвоню, кажу, а вона і сльози не зронила. Таким холодним байдужим голосом запитала, коли похорон і де будуть наші діти.
– Як Вови не стало, про що ти говориш?
– Мені командир його зателефонував. Вова загинув – і Леся знайшлась слізьми.
Мене саму сльози душили, тому ми довго не говорили, я лише сказала:
– Може Віра так переживає. Є люди, що все в собі тримають, а не виплескують і це ще гірше.
Навіть, під час поховання, я повірити не могла, що Вови немає. Він був чудовою людиною та чоловіком. Леся була вбита горем, сльози текли по її обличчю, а вона все обіймала та гладила Вову. Женя теж за братом побивалась. Лише моя сестра, мати Вови стояла без жодних емоцій.
На наступний день після поховання Віра повідомила, що виписала сина з квартири. Бо, хоч у них була уже своя квартира з Лесею, та Вова ще був приписаний вдома.
Коли ми всі готувались до 9 днів – вирішили зробити невеликий обід для найближчих, Віра зателефонувала до Лесі і сказала, що летить на відпочинок.
Я тоді була у Лесі і не могла повірити, що це моя сестра говорить.
– Це як, усі родичі небіжчика зберуться його згадати, а мати на моря летить. Чи ти здуріла? – питаю я у сестри, бо вихопила слухавку у Лесі.
– А що мені теж померти? Таке життя. Зараз багато людей гине, і молодих, і старих, і дітей. Мені важко від такої втрати, та я продовжую жити в ви теж саме робіть – каже мені Віра.
– Ти б хоч 40 днів почекала…
– Так усе життя пройде.
Женя, донька Віри, як це почула, то досі не розмовляє з матір’ю.
Я намагаюсь зрозуміти Віру, все ж вона моя сестра, та не можу. Якби моєї дитини не стало, для мене світ та час зупинився б. Може, я й сама б померла з горя, бо не має нічого страшнішого, як ховати своїх дітей.
А Віра живе й насолоджується життям – їздить відпочивати, зустрічається з подругами. По ній і не скажеш, що сина поховала. Невже так буває?
Копіювати
