ДО СЛІЗ!!!
От вам і тил.
Цей пост буде не про збір на реб/тепловізори/хімічні грілки або зарядні станції. Ці пости та відео вже давно багато хто пролистує, не читає та просто ігнорує.
Я і не сподіваюся, що його хтось прочитає окрім моїх рідних та близьких, але вперше мені захотілося не замовчати, а поділитися зі знайомими, з всесвітом, хто зна…
Сьогоднішнього прекрасного сонячного ранку я їхав на службу своїм улюбленим містом, яке просякнуте смаженим насінням з Олейни та прекрасним “свіжим” повітрям Коксохіму…
На одній із вулиць, стоячи на світлофорі, помічаю чоловіка років 50-60 на вигляд, який сидить на бордюрі схопившись за коліно і з невимовною гримасою болі на обличчі. Вдягнений охайно. Чорна куртка і сині джинси. Поруч лежить тростина, пляшка води і відкритий рюкзак кольору оливи.
Розумієте про що мова?
Повз проходять “не раждьонниє для війни” дядьки, які кидають косий погляд на цього дядька і…
Просто проходять…
“Плюнувши” на ПДР, вмикаю знак аварійного сигналу. Кидаю погляд на автомобіль, який стоїть позаду мене і піднімаючи руку показую водієві, що мені треба кілька хвилин. За кермом сидить хлопець, десь мого віку. В піксельній панамі і з бородою. Розумієте про що мова?
Він, із розумінням в очах, показує що він зовсім не проти і теж вмикає аварійку.
Підходжу до пана, який крутиться від болю на бордюрі і питаю, чи потрібна йому допомога.
“Викличте швидку, у мене заклинило коліно”, коротко відповів він.
В цей час хлопець, який сидів в машині позаду мене, вийшов із авта і механічними, вже відпрацьованими чіткими рухами, вдягнув заготовлені гумові перчатки. На поясі підсумок з аптечкою, на ногах берці… Розумієте про що мова?
“Що у Вас болить? Я медик.” – спокійним голосом спитав хлопець. Поки він проводить огляд, я телефоную в швидку…
“Екстрена медична допомога” – пролунало на тому кінці… І пролунало таким голосом, що мені здалося, що попередніми словами, які зірвалися з цих вуст були “совєтскає качество, раньше біло лутше”.
Я не знаю, чому мені так здалося, але щось мені підказує, що було приблизно так…
Намагаюся говорити чітко та зрозуміло: “Військовий, прихопило коліно, не може піднятися”.
“Він же якось туди дійшов” – абсолютно холодним, як метал голосом, пролунала відповідь. “Ми на таке нє вієзжаєм”.
Не впевнений, що володію словом так, щоб описати як для мене прозвучали ці дві фрази, але десь схоже на: скрежет металу, царапання нігтів по шкільній дошці і верещання березневих котів разом взяті.
Це щось із розряду: “Ми вас туда нє посилалі”.
Не знаю, можливо це говорить мій, вже давно забутий максималізм, але все ж я пишу те що відчув я…
Я можу зрозуміти “правила”, які встановлені в службі екстреної допомоги. Я можу зрозуміти, що екіпажі підготовлені для випадків, коли під загрозою ЖИТТЯ людини. Але я не можу зрозуміти холод і байдужість довкола.
Підсумуємо:
Хлопець їде на службу, бачить іншого військового, якому треба допомога. Зупиняється ще один військовий і відвозить його до лікарні власним транспортом.
Цивільні проходять повз. Дивляться, обертаються…
У нас часто говорять про якусь “реабілітацію”, “соціалізацію” для діючих, або колишніх військових. “Потрібні психологи. Потрібна допомога”. Але я не знаю яким чином психологи можуть опрацювати байдужість яка просякнута проспектами і вуличками нашої величезної країни. Звичайно, не всі такі, але, на жаль, багато…
P.S.
Не забудьте наступного разу поширити черговий пост про те, як “мальчіка загрузілі в бусік” Особливо ті військові, які отримали одне, або кілька поранень.
У яких на їхніх очах помирали побратими. Які пережили пекло на землі і зараз за станом здоров’я вимушені спілкуватися з вами.
А решті я скажу: “Гарного та сонячного вам дня.
Дякую за ваші молитви🙏🙏🙏
Копіювати
