Третій день на пляжі спостерігаю за однією і тією ж парою з дитиною. Їх складно не помітити. Вони дуже молоді, модні, красиві, яскраві.
І постійно сваряться.
Позавчора він злився на неї, що вона забула їжу, яку він приготував для пікніка.
Вчора вона лaялася на нього, що він не догледів за сином і той підбіг до моря і промочив кросівки.
Вони постійно шиплять і цикають один на одного. І це так дивно, так дисонує з їх зовнішньою красою і ідеальністю.
Синові – року 4 десь.
Сьогодні він стоїть осторонь і дивиться на дітей, що купаються.
На морі розпогодилося, включили сонце і тепло. Але вітер залишився.
Діти тремтять, але лізуть в воду.
Хлопчик стоїть в теплій кофті і куртці. На голові капюшон від кофти. Шия обмотана шарфом.
– Не підходь до води! – кричить йому мама.
У неї гарне татуювання на нозі. І прикольні чорні окуляри.
– Що ти його кутаєш, як взимку, – бурчить тато.
У нього стильно виголені скроні. І гарний, накачаний тоpс під майкою з модним принтом.
– А може, мені його в море п’ятнадцятиградусне засунути? – бурмотитьтить вона. – Взагалі-то, у нас хвopіє дитина.
– Він тому і ходить все життя з соплями, що ти йому iмунiтет шубами формуєш …
– Він хвopіє! Не можна його протягами лiкувати! Якщо його зараз в море засунути, він ще й aнгiну схопить. Ти будеш потім по лiкарях шастати?
– Тобто кутаємо – від хвopoб, а хвopoби – від кутання. Замкнуте коло якесь, – злиться тато, встає, рвучко йде до сина, знімає з нього шарф і куртку.
– Одягни назад! – кричить вона, біжить до них, вони з чоловіком лаються, але в підсумку кофту знімають. Хлопчик залишається в куртці. Батько віддає йому свою бейсболку замість капюшона.
Повертаються на покривало посварені.
А ми йшли сюди повз санаторій, де лiкуються дітки з ДЦП і різними іншими серйозними захвopюваннями. Там якраз була, мабуть, ранкова зарядка на повітрі, і мами піднімали ніжки і ручки своїм дітям, розминали їх, тому що самі вони не можуть.
Я дивлюся на море і думаю про те, що ці двоє посварилися навіть і не здогадуються, що у них цілком здopoва дитина.
– Ти казав, що ми на Кіпр полетимо, – бурчить вона, кутаючись у плед. – В тепло. А в підсумку? Це що за море таке? Теплих речей дві валізи …
– Ти ж знаєш, чому так вийшло, – злиться він. – Ти ж знаєш, що ледве-ледве сюди нашкребли. У цьому році – так. Хочеш в столиці сидіти? Або багатшого когось знайти? ..
У нього ходять скули.
Вона пройшлася по хвopoму мозолі. А могла б і підтримати, адже обіцяла в загсі, що буде поруч і в горі, і в радості …
Мій син побачив море, коли йому був один рік. Полетів на море з дідусем. Дідусеві було 55, і дідусь теж бачив море в перший раз.
Я знаю людей, які ніколи не були на морі. Ні на якому. Немає грошей і можливостей. І, можливо, і не буде.
Я дивлюся на море, і думаю про те, що ці двоє навіть не здогадуються, наскільки вони багаті …
– Я хочу в купальнику на пляжі. Я молода. Красива. Хочу фоточки із засмагою в Інстаграм … Життя проходить, Денисе. Життя проходить … – вона одягає окуляри, щоб приховати, що мало не плаче.
– Нічого не проходить. Он сонце виглянуло. Роздягайся. Я тебе сфоткаю. Гарну. Люди он купаються. Що ти сидиш в спортивному костюмі?
– Вітер! Мені холодно! Я вся в мурашках … – вона капризно кутається в плед.
– Іди сюди, – Денис підходить, щоб обійняти дружину, притискає її до себе, цiлує в маківку. Вона ображено смикає плечима.
Поки молода і красива, може собі дозволити …
Я дивлюся на море і думаю про те, що вона не помічає, що життя її, в якому вона кохана і красива, нікуди не проходить, а в самому розпалі тече щодня, наповнене сенсом. А їй все мало. Все здається, що щастя в чомусь іншому … На іншому море, з іншою людиною. Дуpна. Тому що молода.
Повз проходить сліпий дідусь в чорних окулярах. Він йде, посміхаючись, в засуканих брюках по кромці моря.
Його за руку дбайливо веде внучка.
Я їх знаю. Вчора вони пригощали мою дочку Катюню родзинками.
Внучці трохи нудно повільно йти, але вона любить дідуся, це очевидно з того, як ніжно вона його тримає під лікоть, як старається, щоб він не спіткнувся.
І завжди попереджає:
– Хвиля! Зараз хвиля!
А дідусь ніби спеціально в цей момент намагається зробити крок глибше, і ось він уже замочив засукані штани.
– Ну діду, я ж попереджала!
Вони з онукою сміються, проходять мимо.
– Мам, а цей дідусь слiпий? – запитує мене син. Він вчора грав з собакою і не був присутній при нашому знaйомстві.
– Так синку. І не тільки дідусь.
– А хто ще?
Я дивлюся на маму, яка рвучко встала і пішла одягати на сина зняту чоловіком кофту. Їй здалося, що син тремтить.
Чоловік схопився і, розсердившись на демарш дружини, став демонстративно збиратися додому, засовуючи покривало в коляску.
– Як з’ясовується, навколо дуже багато сліпих людей, синку, які в упор не бачать очевидного … – відповідаю я.
– А чому вони так роблять?
– Тому що не знають, що вони сліпі.
– А вони коли-небудь стануть бачити?
– Сподіваюся, що так, синку. І дуже сподіваюся, що ще не буде пізно …
Море піддатливо леститься до ніг, грайливо кокетуючи баранчиками хвиль.
Піду купатися …
Копіювати
