МОВЧАННЯ ПРЕЗИДЕНТА – 2
АБО НАВІЩО НАМ ТАКИЙ ПРЕЗИДЕНТ?
У попередньому дописі увага приділялася трьома фактам:
1) зняттю ПАРЄ санкцій, введених проти Росії;
2) встановленню російського контролю над інформаційним простором України;
3) протиправним діям ЦВК щодо РНС Михеіла Саакашвілі.
І на всі ці три події Володимир Зеленський не спромігся адекватно відреагувати. Так, звісно, пан президент поширив пост, в якому повідомив, що він шкодує з приводу результатів голосування в ПАРЄ.
Пан президент шкодуватиме, коли його кортеж собаку задавить. О тоді шкодуватиме. А зараз не шкодувати треба, а блискавки з неба зривати. Але це не про Володимира Зеленського.
Його апологети завважують, що питання про повернення Росії в ПАРЄ ставилось до порядку денного ще в 2016 році, і «розчарування» в Україні – наслідок дволикої політики Петра Порошенка. І це, безперечно, так.
Одначе, питання Росії було поставлене на голосування лише тепер, причому після візитів у Брюссель, Париж і Берлін президента України. І результат цього голосування виявився провальним для України. А це означає лише те, що провальними виявились згадані візити президента Зеленського. І це факт.
Зустрічаючись зі своїми візаві, президент так і не спромігся довести їм, що Україна тепер інша, і що він – Володимир Зеленський – не проводитиме таку ж дволику політику, як і Петро Порошенко.
З голосування ж у ПАРЄ ми бачимо, що його аргументація була слабкою. Якщо він не знайшов порозуміння з паном Макроном і пані Меркель, то мусив вдатися до демаршу, підчас прес-конференцій, наголошувати на неприйнятності зняття санкцій з Росії, звертатися безпосередньо до європейської громадськості. Але Володимир Зеленський цього не зробив: або не схотів, або не зумів.
Уже нині він мусив не дописи робити у Фейсбуці, а виступити в парламенті, чітко заявивши про неприйнятність домовленостей з окупантами. Але він цього не зробив.
Уже нині він повинен адекватно оцінити свої «дипломатичні» спроможності. І ставити питання про призначення Міністра закордонних справ – людини, яка була б професіоналом і рівновіддаленою від політичних партій. Потрібна людина масштабу Володимира Огризка. Але Володимир Зеленський і цього не зробив.
Зеленський капітулював у Брюсселі, Парижі та Берліні. Але ще страшніша капітуляція президента в Києві — перед Віктором Медведчуком. Так, це капітуляція. Бо Медведчук, повернений в українську політику Петром Порошенком, – це ворог України №2, №1 – Владімір Путін.
Але я щось не бачу адекватної реакції Володимира Зеленського на вторгнення Росії в інформаційний простір України. Як і не бачу реакції на свавільні дії ЦВК щодо РНС Михеіла Саакашвілі.
Якщо Зеленський мовчить, то це означає, що його все влаштовує, або ж він не розуміє, якою має бути його реакція. Тож, питання: навіщо нам такий президент?
І на останок – кілька слів ботам: коли вряд з’являються коментарі, виписані, мов під копірку, то висновки очевидні: коментатори штампують слова за «темниками». Попереджаю: я з ботами в дебати не вступатиму, а на кожен випад відповідатиму текстом про вашого отамана Зеленого. Сподіваюсь, зрозуміли.
Копіювати
