У парку, через який пролягає доріжка до мого дому, завжди людно. І все ж у цій метушні не помітити стареньку, що сиділа на лавочці, зіщулившись, як ображене кошеня, було неможливо, бо вона голосно і безутішно плакала. Поруч на лавочці лежав невеличкий пакет з пляшкою мінералки і батоном.
«Вам погано? Чому ви плачете?» – я присіла поруч із незнайомкою, але вона не відповіла, а ще більше заголосила. Не знаю, що маю чинити, бо розумію, що моє запитання ще більше додало їй жалю, але залишити стареньку просто так – не можу. Встаю з лавочки, зриваю на березі біля річки кілька незабудок і чомусь кладу їх на її пакет.
Джерело:bbc-ccnn.com
Хусточкою жінка витирає сльози і запитує: в якому будинку я мешкаю, з ким, де живе моя мама? Емілія, так звуть стареньку, приїхала до доньки. Але не поспішає в її дім.
«У парку біля річки чисте повітря, чути спів пташок», – пояснює. Але, загледівши сум у її синіх-пресиніх очах, відчуваю, що Емілія хоче поговорити про інше, але не наважується відкритися перед незнайомою людиною. Однак бажання вихлюпнути з душі наболіле, мабуть, так накипіло, що вона, врешті, розповідає свою історію.
Жінка народилася і жила багато років у селі. Разом з чоловіком Ярославом побудували великий дім, розвели птицю і худобу, посадили сад. За сільськими мірками були людьми заможними. Виховали двох доньок – Олю і Тетяну. Емілія працювала вихователькою в дитсадку, чоловік – бригадиром на тракторній бригаді.
Її міська подруга Надя приїздила до них із сином Максимком, як на дачу. Ніколи не відпускали її додому з порожніми руками: яйця, сир, сметану, мед з власної пасіки, яблука і ще усілякого добра клали в сумку.
Емілія разом із Ярославом заготовки на зиму крутили, сушеню нарізали, сік із винограду для дітей витискали. Коли садовина щедро родила, із сусідами ділилися: «Добро не повинно дарма пропадати, якщо Господь послав», – казав Ярослав.
«У вас завжди так затишно, тепло. Та й живете з Ярославом дyша в дyшу, як молодята», – заздрила їй подруга Надя. Її син здружився з дівчатками, особливо зі старшою Олею, тінню ходив за нею, коли гостював у них. Емілія любила Надію, як сестру. Колись вони разом навчалися в училищі, жили в одній кімнаті.
Коли Надю вaгiтною залишив їх однокурсник, Міля сама поїхала до його батьків. Однак розмова з ними, заядлими пuяками, не вийшла. А тітка, яка опікувалася племінником, відмовилася прийняти Надю з дитиною, бо мала троє своїх дітей.
Надя отримала у місті квартиру як мати-одиначка. Міля стала на роботу в рідному селі, але їх дружба, наpoджена ще в юності, тривала й надалі. Тож, коли діти виросли, вони й не сумнівалися, що стануть свахами.
Весілля Олі з Максимом справили в сільському барі, але молодята жити в селі не збиралися. «Не тримайте нас, мамо, біля ваших корів. Максим у місті виріс і все йому тут чуже і незвичне. У нього жити будемо», – заявила Ольга. Коли через два роки Тетяна, вийшовши заміж, теж залишила батьків, Міля з Ярославом ледь не збoжeволіли.
«Скажи, Міля, для кого ми хату будували на два входи? Сад садили, гноями пахли? Раз так діло пішло – продамо худобу, птицю поріжемо, а гроші залишимо собі на «чорну годину», – сказав, як відрізав, Ярослав.
Мир, повага, взаєморозуміння завжди панували між ними, і Мілі здавалося, що так буде ще довго-довго. Та одного ранку Ярослав не прокинувся. Ще звечора порався на господарці, яку клявся продати, і все – нема чоловіка!
Минали місяці, роки. Не гадала Емілія, що старість підкрадеться до неї так невблаганно швидко. Вaжка втрата стерла з обличчя її витончену вроду, прорідила густу косу. От тільки очі – не зблякли, зосталися сині-сині, як волошки в житі. Доньки з чоловіками приїжджали до неї, здебільшого, на свята.
Звісно, вона завжди їх обдаровувала і грішми, і городиною, м’ясцем і птицею. Слава Богу, що дає силу город обробити, по господарству поратися. На ринку продавала молочні продукти, накопичуючи заощадження. Звичка думати про завтрашній день була ще з тих часів, коли жила з Ярославом.
Якось приїхали діти в неділю без попередження, як завше було. З ними – Надя. Міля здивувалася: що сталося, що усі разом в один час? Заметушилася: чим пригостити вас? Якби знала, пиріжків би напекла, бульйон зварила, як вони люблять – з домашньою локшиною.
Надя заспокоїла її: вони торт з міста привезли, каву імпортну до нього – зараз усі й поласують. Міля серцем відчула: цей візит – не просто так. Тільки ніхто не хоче першим почати розмову. Наважилася сваха Надія.
Мовляв, вони дуже співчувають Мілі, розуміють, як важко бути одній. Добре, що ще ноги носять і руки слухаються, а якби, не дай Боже, раптово захворіла, а ще гірше – злягла, а з рідних нікого не буде?
«Залишай те село. Гроші за хату розділиш між доньками. Хіба не для дітей ми стараємося? А щоб усе по-справедливості, по-чесному було, будеш жити по черзі – то в одної доньки, то в другої. Усім веселіше буде», – пояснила Надя.
«Як це?» – не могла збагнути Міля, але сваха відразу знайшла відповідь: «А що тут такого? Усе ж і Оля, і Таня однаково рідні тобі. Та й усі внуки мають бабусину ласку зазнати».
Не знає тепер Емілія, який туман тоді засліпив їй очі, що погодилася на таку пропозицію. Утім, довго чекати нового життя їй не довелося. Діти заздалегідь виставили в Інтернет її обійстя на продаж. І в той день, коли відбулася «дружня бесіда», уже знали нових хазяїв маминої господи.
Ось так уже шостий рік живе Емілія за розкладом: три місяці в Ольги, три – у Тетяни. Незвично? Смішно? Чи може – страшно навіть почути таке? Спочатку Міля з таким життям ще якось мирилася. Навіть раділа, що допомогла дітям. Ольга з Максимом нову квартиру купили, Надя в старій залишилася. Тетяна собі – автівку. Тепер дві машини біля брами стоять – любо глянути.
А коли онуки підросли, коли вона постаріла і гроші її закінчилися, ніби якийсь холодок пролетів між Мілею і доньками. Ніби вона – не член їх родини. Тай несила стало їздити їй за сотню кілометрів від одного дому – до іншого, жоден з яких не став їй рідним.
Емілії часто сниться рідний дім, який в труді і любові зводили разом з Ярославом. Скучила за смаком яблук з їх саду, за гулом невтомних бджілок на пасіці, де тепер новий господар владарює.
Однак, на долю не скаржиться. В людей ще гірше буває, мовить. І вірить, що принаймні, хоча б одна з двох доньок залишить маму у себе назавжди.
«Що ж, мені час йти. Скоро Оля з роботи повернеться. Дякую, що вислухали мене». Емілія ґречно вклонилася мені, і на мою руку впала з її очей гаряча сльоза.
Я не знайшла слів, щоб її розрадити.
Автор – Марія Маліцька, м. Теребовля
Копіювати
