Ми їх кидаємо
7 листопада 2014 року… Я п’ю каву із сирковою масою в парку Сосюри в Лисичанську. На мені каска і броник, бо лише вчора вночі нас привезли із 29-го блокпосту, і я ще не довіряю мирній тиші – чекаю артобстрілу…
До мене підходить літня жінка і тихо, щоб не чули інші перехожі, говорить: Слава Україні…”, я відповідаю ” Героям Слава.. “. Далі вона питає: ” Вы же нас не бросите?”, я відповідаю: ” Ні, не кинемо “. Я цілком упевнений в тому, що кажу…
Минає 5 років і нова влада вирішує відводити війська. Я мовчу про колосальні тактичні і стратегічні ризики , які виникають тепер для нас. Мене непокоїть доля тих місцевих людей, які підтримували нас в прифронтових селах і містах: прали нам речі, пускали помитись в душі, давали овочі і молоко тощо. Які нас чекали і раділи нам попри не завжди коректну нашу поведінку… попри невдоволення і ненависть проросійськи налаштованих сусідів, попри руїну, безгрошів’я і голод.
Так от… після відведення наших військ ці люди залишаться беззахисними перед проросійськими елементами, бойовиками, які неодмінно туди хлинуть і почнуть їх тероризувати, мститися за допомогу українській армії і владі.
Ми таки кидаємо наших людей…
Думка автора може не відображати думку редакції. Редакція не несе відповідальності за обґрунтованість і тлумачення думки автора, а сайт є лише носієм інформації.
Копіювати
