Зараз на алеї 14 дерев. Наймолодшій із загиблих захисниць було 19 років, найстаршій – 47.
“ЦЕ НЕ СВЯТО ХЛОПЧИКІВ АБО ЧОЛОВІКІВ. ЦЕ СВЯТО ЗАХИСНИКІВ УКРАЇНИ“
У маленькому сквері на проспекті Правди у п’ятницю вранці як ніколи багато людей. Умовно присутніх можна поділити на основні категорії. Перша – це журналісти, яких тут зібралося дійсно чимало. Друга – жінки, які служили або служать на фронті. У формі, здається, лише одна з них, але і в інших можна впізнати учасників бойових дій. Варто лише придивитися. Усміхнена брюнетка, що тримає на повідку невгамовного лабрадора, знімає з шиї яскраву хустку – і під курткою стає видно футболку “Сестри по зброї” та армійський жетон на додачу. А тендітна мати двох маленьких хлопчиків, один з яких періодично ховається за нею від свого нового друга-лабрадора – у тактичній бейсболці. Старший з малюків кружляє навколо натовпу на велосипеді. Потім це йому набридає, він притуляє свій транспорт до лавки і біжить до мами. Дитячий велосипед залишається стояти біля чорних табличок. На кожній з них – ім’я жінки, яка віддала своє життя за Україну.
“Ми хочемо вшанувати пам’ять наших бойових посестер, – пояснює дівчина з собакою, волонтер-парамедик Юлія Шевчук. На Донбасі вона була у складі ASAP Rescue та “Госпітальєрів”. – Зберігати пам’ять про те, що було, пам’ять про загиблих, – це завдання тих, хто вижив. Особливо зараз, у часи інформаційної війни, коли намагаються нівелювати те, що було. Надважливо, щоб очевидці зберігали пам’ять і передали її нащадкам”.
“З дівчат, пам’ять яких ми вшановуємо, я знала Кет. Вона загинула у 2015 році, коли витягувала з-під обстрілу поранених, – розповідає Анна Косінова з Президентського полку. – Також я була трохи знайома з Ярославою Ніконенко, вона служила у нашому полку, була у роті снайперів. Коли роту снайперів розформували, Ярослава перейшла в інший батальйон. Вона постійно намагалася влаштуватися у бойову бригаду… Полк наш зараз розділився. Хтось впевнений, що смерть на “нулі” – це смерть героїчна… Але інші кажуть: “Чого вона туди поперлася? Сиділа б у полку”. Адже полк наш зазвичай на другій-третій лінії… Але я особисто Ярославу розумію, розумію, чому вона прагнула бути саме на передовій”.
Чому вшановувати пам’ять жінок-військовослужбовців варто окремо? На думку Анни, це необхідно хоча б щоб зайвий раз привернути увагу до того, що вони взагалі існують. “Наприклад, мене на 14 жовтня запросили у міську раду у Вишневому. Двічі дзвонили, казали приходити. Я прийшла – а вони кажуть: “Дорогі наші чоловіки! Вітаємо вас з 14 жовтня…” Я спочатку психанула, вилетіла з зали. Але мій чоловік мене дуже підтримує. Він сказав мені: “Стоп. Це твоя війна, твоя інформаційна війна. Повертайся”. Я повернулася, підійшла до ведучої, яка вітала чоловіків. Питаю: а чому ви вважаєте, що сьогодні свято тільки у чоловіків?.. А я не у формі. Ведуча дивиться на мене – і не розуміє, які до неї можуть бути претензії. Вона просто каже так, як звикла казати. Тому я пояснюю далі: “Це не свято хлопчиків або чоловіків. Це свято захисників України”. Вона мене питає: “А ви що, теж захисник?” Так, кажу, і ви самі мене сюди запросили… Ведуча вибачилася, хоча, здається, так нічого і не зрозуміла. Але я дуже сподіваюсь, що все одно наступного разу вона згадає цей випадок і скаже інакше… Або що наступного разу до неї знову підійде якась дівчинка…”
“І НАГОДУЄ, І ПЕРЕБИНТУЄ, І ПОКОМАНДУЄ”
“Мамо, не плач. Я розквітну весною”, – написано на кожній табличці під іменем та прізвищем.
Першою з цих жінок загинула луганчанка, радіоведуча Олена Куліш (23 березня 1968 – 10 серпня 2014). Вона не була військовою, однак проросійські терористи розстріляли Олену та її чоловіка за допомогу українським військовим, захисникам Луганського аеропорту. Олена Куліш була нагороджена орденом “Народний Герой України” (посмертно)
Олена Куліш
За рік не стало розвідниці Добровольчого Українського Корпусу Анастасії Горбачової, позивний Ліса (16 березня 1983 – 6 серпня 2015). “Незважаючи на вроджену хворобу серця, висока й худа Ліса відзначалася нежіночою витривалістю. З вантажем 25-30 кг спокійно ходила десятки кілометрів. Вона ВМІЛА ходити – безцінна і взагалі найголовніша якість фронтового розвідника. Була спортсменкою, зокрема, займалася біатлоном, завдяки цьому вміла дуже швидко і влучно стріляти”, – згадувала подругу Олена Білозерська.
Анастасія Горбачова, Ліса
У тому ж місяці неподалік від Горлівки загинула Катерина Носкова, Кет (23 квітня 1989-16 серпня 2015), старший телефоніст у 17 окремому мотопіхотному батальйоні. Катерина займалася евакуацією з-під обстрілу поранених, повідомляли тоді представники Міністерства оборони: “Їй вдалося вивезти з-під обстрілу двох поранених солдатів. Вона врятувала два людські життя, а своє віддала. Трагедія сталася, коли дівчина повернулася за пораненими. Тоді обстріл поновився, і Катя загинула разом з бійцем, якого намагалася вивезти до санчастини”. У Катерини Носкової залишився син, якому на момент її загибелі було 4 роки.
Катерина Носкова, Кет
Алла Вовк, позивний Фортуна (16 лютого 1968-18 листопада 2015), санінструктор 44 артилерійської бригади, до війни була медсестрою. На фронт пішла добровольцем і, як згадували її побратими, на фронті не лише рятувала поранених, а і “подавала хлопцям 46-кілограмові снаряди”. Алла Вовк загинула у ДТП в Новоайдарівському районі Луганської області. Водій КамАЗу виїхав на зустрічну смугу, де зіткнувся з військовим КрАЗом, у кабіні якого сиділа Фортуна. У неї залишилися донька та онук.
Алла Вовк
Колега Алли, санінструктор з 1 батальйону 54 ОМБр Наталія Хоружа (9 червня 1972-2 лютого 2017), до війни також працювала медсестрою. На війні Наталія була з осені 2015 року. 2 лютого, під час запеклих боїв на Світлодарській дузі вона виїхала на позицію по трьох поранених під час обстрілу бійців. На місці вона надала допомогу двом бійцям та відправила їх до шпиталю іншою машиною. Після цього, коли Наталія разом із третім бійцем та водієм вже сіли до автівки, терористи відпрацювали по медичній машині з ПТРК. Поранений боєць зазнав контузії, водій був тяжко поранений, а Наталія Хоружа загинула. “Вона завжди була спокійна, усміхнена. Здається, вона не вміла бути знервованою, – розповідає Цензор.НЕТ Галина Клемпоуз, яка служила у 54 бригаді разом із Наталею. – Ми базувалися на колишній водокачці, медпункт там був на другому поверсі, і її часто можна було там побачити. Вона сиділа, заклавши ногу на ногу, і до всіх привітно усміхалася”. У Алли залишилася доросла донька.
Наталія Хоружа
Аліна Сургачова (27 грудня 1995-13 квітня 2017) з 53 бригади загинула у Бахмуті. Її вбив колега по службі.
Аліна Сургачова
Трагічно загинула і Надія Морозова (27 жовтня 1993 – 26 червня 2017) з 59 бригади, сталося це у Волноваському районі. У Надії залишився син.
Надія Морозова
Аміна Окуєва (5 червня 1983-30 жовтня 2017) загинула під Глевахою, коли на залізничному переїзді обстріляли її автомобіль. Чоловік Аміни тоді дістав поранення.
Аміна Окуєва
Алєся Бакланова, позивний Мала (11 січня 1999-10 жовтня 2018) була стрільцем у 92 ОМБр. Вона віддала життя за Батьківщину, виконуючи бойове завдання на шахті “Бутівка”
Алєся Бакланова
Також на алеї посадили дерево пам’яті Катерини Гандзюк (17 червня 1985-4 листопада 2018).
Катерина Гандзюк
Ще один медик, що загинула на Сході, – Сабіна Галицька (20 вересня 1994-20 лютого 2018). Сабіна була санінструктором у 10 гірсько-штурмовій бригаді. У БРДМ, в якому їхала дівчина, було пряме влучання ПТКР. “В цій бронемашині було четверо. Прямували до нещодавно звільненої Катеринівки. Туди, де люди вже забули, який має вигляд медик. У медичній сумці Сабіни були ліки для сердечників та гіпертоніків. Бо саме з цими старечими хворобами здебільшого й стикаються військові лікарі у колишній “сірій зоні”, – писав після загибелі дівчини журналіст Андрій Цаплієнко.
Сабіна Галицька
Яна Червона, позивний Відьма (16 квітня 1979-2 квітня 2019) від початку війни була волонтером, а згодом вирішила підписати контракт та служила у 54 ОМБр на Світлодарській дузі. Після виведення бригади на полігон вона разом із побратимами перейшла до лав 46 батальйону спеціального призначення “Донбас-Україна”. Кулеметниця загинула під час ворожого обстрілу. “Мені інколи здається, що я й сама проти жінок на війні. Забороняти жінкам нічого не можна, звісно – але не жіноча це справа… Та й не чоловіча справа теж. Не людська. Війна – це щось таке брудне. Погане. Просто у нас вибору немає”, – казала вона у інтерв’ю Цензор.НЕТ. У Яни залишилося двоє дітей.
Яна Червона
Ірина Шевченко, позивний Скажена (2 грудня 1971- 1 липня 2019) пішла на контракт навесні 2015 року. Служила у 36 окремій бригаді морської піхоти, була медиком. 1 липня вона виїхала за пораненим у район Водяного, але санітарний автомобіль обстріляли. Водій загинув на місці, а Ірина пізніше померла у лікарні. “Сапери попросили мене відвезти їх у Широкине, тому що морпіхам потрібна була їхня допомога, – розповідає Цензор.НЕТ снайпер Юлія Матвієнко. – Коли ми приїхали, на позиціях я запитала у першого військового, який пробігав повз, де командир. Він відповів, що командир зараз Вікторівна і показав на будиночок. Я попросила погукати її, але військовий якось обережно сказав: “Ні, краще ви самі”. Я зайшла у будинок та зустріла жінку, маленьку таку. Вона поралася на кухні. Однією рукою щось смажила, іншою – тримала рацію, і щось туди кричала інколи. Навіть я трохи опішила, вжалася у стіночку і почала чекати коли вона звільниться і мене побачить… Поки наші сапери працювали і ми чекали, говорили – стали рідними. У наступні наші зустрічі я зрозуміла, що Вікторівна – як мати. І нагодує, і перебинтує, і покомандує. Вона була хвора на цукровий діабет, але казала: “Руки та ноги є. Як я хлопців покину? Я не можу”.
Ірина Шевченко
З Ярославою Ніконенко, яка загинула на Донбасі 15 жовтня від кулі снайпера, попрощалися у її рідному Миргороді 18 жовтня – у день відкриття алеї у Києві. У Ярослави залишилася 13-річна донька. Таблички з її іменем у сквері ще немає. Але дерево вже росте.
Ярослава Ніконенко
Валерія Бурлакова
Джерело:bbc-ccnn.com
Копіювати
