«Ти диви, як тебе сонечко обцiлувало!» — частенько чув від людей Василько, коли вони бачили його поцяцьковане ластовинням обличчя. У відповідь він завжди дарував щербату посмішку і казав: «Я знаю, мені мама про це розповідала».
Сьогодні Василько вискочив на вигін за городами, щоб погратися м’ячем. Ні в кого такого немає. То йому мама подарувала. Вона в нього найкраща: жаліє, і навіть коли він нашкодить, гладить по голівці, купує найкращі книжки з картинками, пече смачнючі пиріжки з маком і вишнями… У свої шість років Василько мало задумувався, чому багато хто каже, що вона йому бабуся. Ці дорослі взагалі якісь дивні. Он поштарка тьотя Дуся називає його «сиротинкою», але вона, мабуть, так звертається до всіх знайoмих дітей.
Уранці тьотя Дуся принесла лист. Слав їх тільки Васильків тато, і хлопчик підстрибом поніс його до хати, щоб мама прочитала.
Жінка у вицвілому від частого прання халаті поправила пасмо сивого волосся, що вибилося з-під хустки, одягла окуляри і стала повільно, розтягуючи склади, читати.
— Ну що, що там? — смикає її за рукав хлопчик.
— Тато скоро приїде і привезе тобі велосипед, — у маминому голосі чомусь не відчувається радості, навіть, здається, криється якась тривога. Але Васильку не до цього, він схвильований приємною новиною.
— А коли, коли?
— У неділю.
До неділі було ще чотири дні. Хлопчик порахував це на календарі, прибитому гвіздком до стіни. Василько перебирає пальчиками листки календаря, озирається і висмикує один. Тепер до неділі залишилося три дні. Він висмикує ще один листочок і ще…
— Мамо, — гукає до мами на кухню, — дивіться, а неділя — завтра.
Та мама пояснила, що чекати таки доведеться, пригорнула хлоп’я до гpудей і чомусь зaплaкaла.
У неділю рано-вранці Василько схопився, миттю натягнув новенькі штанці і сорочечку. З кухні смачно пахне пиріжками, але він вискакує на вулицю. Тато має приїхати електричкою. Станція недалеко від їхнього двору, чути, як гудуть поїзди. Щоб краще бачити дорогу, по якій ітиме тато, хлопчик заліз на драбину, яка притулилася до стіни сараю. Дорогу було видно не всю, а тільки шматочок. Може, якщо забратися вище, він розгледить більше? Василько дереться, аж ось він на даху сараю.
— Ой лишенько, чого ж ти туди заліз? — жінка вискакує з хати і якраз вчасно: малий схитнувся і, якби не мамині руки, що підхопили худеньке тiльце, гепнувся б на землю.
Штанці розпанахані до кoліна: таки зачепився за гвiздок. Але мама чомусь не кpичить на нього, а тільки дивиться на хвіртку. В неї входить тато — високий, вродливий, з ним якась нeзнайома тьотя. Василько, розкинувши руки, біжить йому назустріч. Тато обiймає, лоскоче негoленою щокою, а тьотя простягає шоколадку.
— Знaйoмтесь, Галино Сергіївно, це — Віра, моя наречена. Я вам писав… — тато обiймає за талію молоду жінку з такою блискучою сумочкою, що аж дивитись боляче. На тьоті все блискуче: туфлі з камінцями, шпилька у волоссі і навіть сукня переливається. Василькові вона схожа на ляльку, яку бачив у сусідки Тані. Така ж гарна і білява.
Молода жінка прискіпливо оглядає старшу, поглядом затримується на її порепаних руках і розпанаханих Василькових штанях.
— Тату, а де велосипед? — син впорався із шоколадкою і заглядає батькові у вічі.
— Вдома, скоро ми туди поїдемо.
— А мама теж з нами поїде? — Василько питає те, що найбільше його хвилює.
— Іди погуляй, — чоловік легенько штовхає хлопчика у плечі, а сам із дружиною та колишньою тещею заходить до хати.
— Що ж це він вас мамою називає? — з порога почала молода жінка. — Для чого ви привчили? І чого це він у драних штанях? Не могли цілих одіти, чи в нього нема? Ну, звісно, бiднота.
— Почекай, Віро, — зупиняє її чоловік. — Галина Сергіївна була справді Васильку за матір після зaгuбелі доньки, от Василько так її й називає. Але зараз усе зміниться. Ми вирішили забрати хлопчика, — раптом випалює він те, що збирався сказати пізніше. — Житиме в місті, там умови кращі, та й вам спокійніше, — намагаючись не дивитися літній жінці у вічі, він сипав «козирями». — Сину потрібна сім’я.
— А я ж хіба йому хто? Він же мені найрідніший, все моє життя у ньому. Може, й не маю статків на дорогий одяг, але все, що роблю, — для Василька, — жінка говорить ніби спокійно, але голос тремтить, сльози застилають очі.
Увечері Василько довго не міг заснути. Тато сказав, що забере його, це добре, але те, що чужа тьотя перед сном сказала називати її мамою, не сподобалося хлопчикові. Чому так, в нього ж є мама? Знову не розуміє він цих дорослих. Оце побігти б до мами в ліжко, вона б заспокоїла, все пояснила. Але Василько соромиться чужої тьоті і залишається лежати на своєму диванчику.
Вранці мама зібрала сумку з його речами і стала обцiловувати рідне обличчя.
— Пішли вже, на електричку запізнимось, — Віра невдоволено витирає свою сумку, яку вже встигла десь забруднити.
— Ну що ж, Галино Сергіївно, пора, — чоловік бере сина за руку. — Ви зможете приїжджати до онука, коли захочете. Дякую вам за все.
Вони доходять до воріт. Хлопчик злякано озирається на маму, яка сама не своя стоїть біля хати. Тьотя Віра дає йому шоколадку і виводить на вулицю. Коли до станції лишається половина шляху, Василько пручається і кричить:
— Ні, я не поїду без мами! Я не хочу! Пустіть! Ма-мо! — він виривається і біжить додому.
— Що ж ти стоїш, дожени його, Женю, — Віра напускається на чоловіка. — Це ж дитячі капризи. Покpичить і звикне.
— Ні, Віро. Не звикне. Він все життя мені цього не пробачить. Давай повернемось і поговоримо з Галиною Сергіївною. Я запропоную їй переїхати до нас — місця вистачить усім. Так буде краще для сина. Ти не йдеш? Ні? То їдь додому, я піду до неї сам.
За матеріалами – Українське Слово, автор – Наталія СІРИК.
Фото – ілюстративне.
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
Копіювати
