Не знадобиться.
Борис був справжнім красенем: високий, стрункий, синьоокий. Не хлопець — мрія. Та найголовніше, що його зовнішня краса гармонійно поєднувалася з внутрішньою: мужній, порядний, не байдужий до чужої біди. Таких нині шукай — не знайдеш.
Оксані він подобався вже давно. Не знала тільки, як привернути його увагу — хлопець її ніби не помічав. Та одного разу, розговорившись із Людою з протилежної групи факультету, дівчина дізналася, що Борис товаришує з її братом. Оченята в неї заблищали…
Вдома увечері, набурмосившись, Оксанка стала пхикати:
— Он у Тетянки нові замшеві туфлі на високих підборах. Такі-і-і гарні… А у Іринки плащик моднючий, хоча й минулорічний у неї зовсім не ношений… А Оленці з Італії таку-у-у сумку передали!
Мати, трохи здивувавшись, ображено відповіла:
— Ти теж не в лахмітті ходиш!
— Але у мене через тиждень день народження, — заговорила скоромовкою донька, — тож я хочу гарну сукню, туфлі, а ще хочу дівчат у кав’ярню запросити.
— Та на це ж стільки грошей треба! — сплеснула руками мати. — Оксано, ти ж знаєш, що батько на двох роботах працює, аби ми жили не гірше за інших. А в нього зі здоров’ям погано — із Афганістану здоровими не поверталися. Йому б у санаторій… Він…
— Знаю, знаю, — перебила її роздратовано Оксанка, але почувши, що відкриваються вхідні двері, «заспівала» медовим голосом: «А ось і таточко!».
Володимир Іванович засміявся і поцілував донечку в щічку.
— Ой, лисиця! Лише про себе думає… — Катерина Федорівна вже зрозуміла, чим усе скінчиться, але вирішила не втручатися і пішла готувати вечерю.
…Розпашілі і від того ще вродливіші дівчата танцювали під гучну музику. Оксанка була вдягнута найкраще: довга червона сукня підкреслювала стрункий стан, туфлі на підборах доповнювали образ. Таки ж гарна! У іменинниці був прекрасний настрій — Люда вмовила свого брата прийти з Борисом. І хлопець увесь вечір дивився на неї із захопленням, запрошував танцювати, попросив номер її мобільного. Оксана була щаслива, відчувала себе переможницею!
— Що — сподобалася? — штрикувала Люда Бориса. — Оксанка на це і сподівалася. Вона така: захоче — доб’ється. Батька вмовила вечірку їй улаштувати, вбрання купити. А оце йому зателефонувала, щоб мерщій грошей доніс, бо за додаткові напої треба заплатити. О, вже прийшов…
Борис побачив, як до кафе зайшов високий, іще не старий, але з посивілими скронями чоловік у потрісканій шкірянці. Він, шкутильгаючи, підійшов до найближчого від входу столика і вмостився на краєчку стільця. Було помітно, що людина втомилась і не дуже добре себе почуває.
Оксанка рвучко підвелася і підбігла до батька.
— Навіщо сюди зайшов? Я ж сказала на вулиці чекати. В такому одязі до пристойних кафе взагалі не пускають, — ніби аж зашипіли її рожеві пухкенькі вуста.
Борис помітив, як вона переклала кілька купюр до своєї маленької елегантної сумочки, труснула довгим розкішним волоссям і пішла до каси розраховуватися. Чоловік, витерши з лоба кілька краплин поту, важко підвівся і пішов до дверей…
Хлопець дістав з кишені мобільний телефон і стер нещодавно введений номер. «Не знадобиться», — тихо сказав сам собі. А потім непомітно вийшов з яскраво освітленої зали і зник у нічній темряві.
Автор – Юлія СУЛИК.
Фото – pixabay.
За матеріалами bbcccnn.org
Копіювати
