Чи можна вважати українців найбіднішими в світі? Як доходи пов’язані з освітою? Як на ринок праці України впливають заробітчани? Про це розповіла Ольга Купець, доцент Київської школи економіки і консультант Світового банку, передають Патріоти України з посиланням на Сегодня.
«Коли я повернулася до України, я собі сказала – ніколи не називатиму Україну бідною»
— Звідусіль ми чуємо про зубожіння в Україні, що українці ледь не найбідніші в світі. Якщо розібратися, що ми розуміємо під бідністю і українською бідністю?
— Одразу зазначу, що не існує української бідності чи американської. Бідність – це неможливість підтримувати спосіб життя, притаманний конкретному суспільству в конкретний період. Вона залежить від періоду, який ми розглядаємо, країн і потреб суспільства.
Можна розглядати монетарну бідність, коли не вистачає грошей, щоб забезпечити мінімальний спосіб життя. І може бути немонетарна бідність, коли не вистачає якихось речей, є обмежений доступ до певних благ чи послуг, щоб забезпечити мінімально прийнятний спосіб життя
— Світовий банк вважає бідними людей, які мають витрати менше 1,9 долари на людину на день. Це для бідних країн. Для країн із доходом нижче середнього це 3,2 долара, а для країн з доходами вище середнього – 5,5 долара. За цими критеріями, який рівень бідності в Україні?
— Україна належить до країн із доходом нижче середнього. Тобто для нас має бути межа 3,2 долара на людину на день. І це не про абсолютні долари, які треба множити на теперішній курс, а за паритетом купівельної спроможності, з урахуванням різниці цін.
Якщо взяти межу 3,2 долара, то у нас зовсім низький рівень бідності – менше 1%. Тому для України беруть межу 5,5 долара. За цим показником рівень бідності у нас становить 4% на 2018 рік, порівняно з 6,4% 2016 року. Якщо порівнювати з заможними країнами, то навіть 4% можуть бути багато. Якщо з бідними, то це невисокий рівень.
У базі даних Світового банку «Світові індикатори розвитку» є дані щодо рівня бідності з межею 5,5 долара за ПКС на 2016 рік для 40 країн. Для прикладу, рівень бідності в США на той період становив 2%, у Польщі – 2,1%, в Ізраїлі – 2,7%. Серед цих сорока країн, щодо яких є дані, Україна посідала 35-те місце з рівнем 6,4%. Нинішні 4% це трішки більше ніж в США, але це дуже розвинена країна – одна з найбагатших у світі.
Якщо ми візьмемо такі країни, як Уганда, Руанда, Малаві чи Ліберія, то там рівень бідності становить 90% і більше. Трохи менше 90% у Бангладеш (точніше 84,5%). Я була у столиці Бангладеш 2014 року на конференції. Коли я повернулася до України, я собі сказала – ніколи в житті я не називатиму Україну бідною.
Люди, які тут бідкаються, не були в Руанді, Ліберії, Бангладеш й інших країнах, які реально бідні. В Україні є бідне населення, але рівень бідності не такий катастрофічний.
— А якщо порівнювати з країнами Східної Європи, вихідцями із Радянського Союзу, щодо них є дані?
— В Киргизькій Республіці рівень бідності сягає 66%, у Вірменії – 50%, Грузії – 44%, Молдові -16% на 2017 рік, коли у нас було майже 5%. Тобто ми бачимо, що в цих країнах набагато більше бідних. У Білорусі – 0,8%. Але я би не довіряла даним щодо Білорусі, бо незрозуміло, яким чином вони збираються. У всіх країнах збираються дані щодо доходів і витрат домогосподарств і потім аналізуються. А в Білорусі збір таких даних дуже епізодичний і несистематичний. Тому яким чином проводяться ці розрахунки, не знають навіть міжнародні організації. В Казахстані рівень бідності був 8,6% 2017 року, у Росії – 2,7% 2015 року. Для порівняння, у Чехії – 0,4% 2015 року, у Польщі – 2,1% 2016 року, в Угорщині – 2,7% 2015 року. (Дані представлено для останнього року, для якого є інформація у базі даних Світового банку «Світові індикатори розвитку»)
— Якщо говорити про українські дослідження бідності, про що говорить наша статистика?
— В Україні моніторинг бідності проводить Інститут демографії та соціальних досліджень ім. М.В. Птухи НАН України. Крім міжнародних, про які ми говорили, Інститут також розраховує показники бідності за національною межею, а саме частку населення із середньодушовими еквівалентними загальними доходами на місяць, меншими за законодавчо встановлений і фактичний прожиткові мінімуми. Оскільки законодавчо встановлений прожитковий майже вдвічі менший за фактичний – 1744,8 грн проти 3262,7 грн в середньому за 2018 рік, то рівень бідності також значно менший – 1,3% порівняно з 27,6% (дані Держстату за 2018 рік) .
Дослідження Інституту демографії показують, що незалежно від того, які показники використовувати, рівень бідності в Україні скорочується. Він може бути за одним показником високим, а за іншим – низький, але тенденція за останні роки показує скорочення бідності.
Найбільший ризик бідності мають родини з трьома і більше дітьми. Друга група ризику – домогосподарства, де є непрацюючі люди. І третій фактор – це місце проживання: рівень бідності зростає зі зменшенням розміру населеного пункту, і є найбільшим у сільській місцевості, люди переважно зайняті в підсобному сільському господарстві і не мають стабільних доходів, отримуючи епізодичні прибутки від продажу продуктів сільського господарства.
— А як щодо пенсіонерів, це досить велика частка населення, які часто живуть тільки на пенсію?
— Пенсіонери також розглядаються в групі ризику. Домогосподарства, які складаються з осіб лише пенсійного віку, і особливо, якщо це лише одна жінка – а зазвичай жінки живуть довше, – то вони мають більший ризик потрапити до групи бідних.
«Прибіднюватися – українська національна властивість»
— Якщо говорити про немонетарні, а інші види оцінювання бідності, яка у нас ситуація?
— Для бідних країн є міжнародний критерій багатомірної бідності (Multidimensional Poverty Index), визначений Програмою розвитку ООН. Бідність оцінюється за доступом населення до нормального харчування, рівнем дитячої смертності, відвідуванням школи, наявністю підлоги, води, електроенергії, санітарних умов та палива для приготування їжі у місці проживання домогосподарств. Тобто такі елементарні речі, які навіть не стоять серед ознак депривації в Україні.
В Україні за Методикою комплексної оцінки бідності (2017) немонетарний критерій бідності визначено як наявність у домогосподарства через нестачу коштів чотирьох з дев’яти ознак депривації, у тому числі нездатність дозволити собі мобільний телефон, кольоровий телевізор, пральну машину, автомобіль, нездатність підтримати належну температуру в житлі, нездатність сплатити щорічну відпустку на тиждень далеко від дому тощо. І тут постають питання, який автомобіль, який телефон, яка температура є належною і наскільки далеко від дому має бути відпустка. Бо так може бути багато бідних людей, які не можуть собі це дозволити. Згідно з розрахунками Інституту демографії та соціальних досліджень на основі даних ЄБРР «Life in Transition Survey» 2010 року, 28% українців, які мали у власності друге житло чи автомобіль, віднесли себе до 30% найбідніших. Це ті, що мали друге житло чи другий автомобіль! Тоді як в Італії – 1%, в Албанії – 2%, у Німеччині, Чехії, Чорногорії – 3 %. Директор Інституту демографії Лібанова Елла Марленівна доходить висновку, що це специфіка українського сприйняття розподілу за доходами і достатками – що навіть з дома машинами можна вважати себе бідними.
— Тобто українці прибідняються? Це така національна риса?
— Так, прибіднюватися – українська національна властивість.
— Можливо, на це впливає те, що 44% українців отримують різного типу державні соціальні виплати – субсидії, допомога по безробіттю, малозабезпеченим і так далі?
— Всі ці субсидії і соціальні виплати підтримують споживацькі настрої серед українського населення, яке думає, що держава постійно повинна щось давати людині, а не вона сама має працювати, заробляти для забезпечення життя своєї родини і ще сплачувати податки та єдиний соціальний внесок. Особливо це стосується питання субсидій на житлово-комунальні послуги, які часто отримують далеко не бідні домогосподарства або ж домогосподарства, які складаються з працездатних осіб. Це просто зловживання виплатами від держави – якщо дається, чому би не взяти. При цьому зникає мотивація активно шукати роботу і працювати офіційно.
— Якщо за міжнародними оцінками бідність в Україні не така вже висока порівняно зі справді бідними країнами, то у нас має бути досить великий середній клас?
— Якщо бідність складно визначити, то середній клас ще складніше. Як ми визначаємо бідних, багатих, середнього достатку людей? Ми беремо все населення, ранжуємо за доходами і відсікаємо. Якась частина – найбідніші, частина – найбагатші, і середина буде середнім класом. І тут питання, де у нас межі відсікання. Якщо ми беремо по 20%, тобто квінтилі*. Вищий квінтиль – це багаті, нижчий – бідні, а середину й можна назвати середнім класом. Ми можемо взяти інший підхід, що середній клас має дохід від того до того, чи ж за ознаками депривації – якщо є дві квартири, машини і так далі. Можна використати підхід до визначення середнього класу за самооцінкою. Багато людей з вищою освітою, які працюють вчителями, лікарями, бібліотекарами, за своїм статусом вважають себе середнім класом, але за доходами вони, скоріше за все, будуть ближче до бідних.
*Квінтиль – точка на числовій шкалі, яка поділяє сукупність значень на п’ять частин.
В Україні нульова віддача від витраченого часу на навчання
— В Україні охоплення вищою освітою – 79%. Яка в Україні залежність між доходами і вищою освітою?
— 79% – це не охоплення всього населення. Це охоплення вищою освітою молоді, тобто показник Gross Enrollment Ratio. Згідно з даними Держстату на базі вибіркового обстеження населення з питань економічної активності 2017 року, особи з рівнем бакалавр і вище становили майже 28% серед населення віком 15-70 років, а серед зайнятого населення – 33-34%. У будь-якому випадку, порівняно з іншими країнами в Україні багато людей із вищою освітою.
Чи є віддача від освіти в Україні? За загальним підходом віддача визначається за кількістю років навчання у регресійній моделі Мінсера, в якій визначаються фактори, які впливають на логарифм заробітків за годину або місяць. В розвинутих країнах віддача десь 5% від року навчання. В африканських країнах вона значно більша, бо там дуже мало людей із вищою освітою. В Україні ж якщо використовувати кількість років навчання у моделі, віддача є нульовою (ефект не є статично значущим).
«Если посмотреть, сколько получает человек со школьным образованием, с профтехобразованием, после колледжа и университета, то большая отдача только от полного высшего образования (специалист, магистр), а бакалавры (базовое высшее образование) часто ее не имеют или отдача невелика.»
І навіть якщо просто взяти середню заробітну плату за годину чи місяць для працівників із різним рівним освіти (без урахування інших факторів, які впливають на рівень заробітків), то графік покаже, що за всіма рівнями, крім магістра, заробітна плата майже однакова.
— Чи є оцінки, як багато людей, які не мають потрібних навичок, виходять на ринок праці після закінчення вузів??
— Я аналізувала, скільки осіб з вищою освітою працюють на роботах, де не потрібна вища освіта з точки зору змісту виконуваної роботи та необхідних навичок. Наприклад, вони отримують диплом бакалавра чи магістра у певній галузі, але потім працюють операторами в кол-центрах чи майстринями у салонах краси, простими робітниками на будівництві чи водіями. Пам’ятаю, у мене ламінат вдома клав колишній вчитель історії, а масаж у салоні краси робила дівчина з двома вищими освітами у галузі біології і менеджменту, відповідно. За моїми розрахунками, частка таких людей становила 2013 року 32,2% усього населення з вищою освітою віком 15-70 років та 40% наймолодшої його частини (15-29 років). Це величезна кількість, і ми ще не говоримо про тих, хто змінив фах.
Якщо ми ще врахували б осіб, які закінчили університет і працюють там, де потрібна вища освіта, але за іншим фахом, то таких було би 80%. Але моє дослідження показало, що невідповідність існує не лише через те, що в Україні випускається занадто багато осіб з дипломом про вищу освіту (якість тієї освіти – інше питання), але й через те, що в українській економіці переважають робочі місця у низькопродуктивних секторах, де попит на осіб з вищою освітою порівняно незначний і змінюється дуже повільно. У розвинених же країнах через технологічні зміни відбуваються протилежні процеси.
— А як багато молоді виїжджає на заробітки?
— Ми зараз намагаємося зібрати дані з країн, куди виїжджають українці, і вийти на якусь оцінку. Бо є мігранти, які виїхали давно і там залишилися; є мігранти, які три місяці працюють і повертаються, тобто циркулярні, сезонні мігранти. Дуже складно вийти на оцінку, тим більше серед молоді, тому що статистика не ведеться за віком. Єдине, що я бачу – в Польщі дійсно збільшується кількість людей з України, які працюють за патентами, картами поляка, які мають право на проживання. Змінюється гендерний баланс. Якщо раніше в більшості це були жінки, які працювали в секторі домогосподарств, то тепер помітно, що чоловіків стало набагато більше, ніж жінок. Вони працюють на будівництві, в промисловості, сільському господарстві, транспорті. Але б я точно не вірила в міфи про 6-10 мільйонів, які виїжджають з України, якими часто оперують різні політики.
Заробітчани непродуктивно витрачають зароблене
— Трудова міграція якось позначається на українському ринку праці? З одного боку, це зменшення навантаження на ринок, у нас зараз безробіття 9,1%…
— Дійсно, є позитивний ефект від зменшення навантаження на ринок праці, інакше ми би мали більше безробіття. По друге, в регіонах, які найбільше страждають від відтоку працівників, роботодавці збільшують заробітну плату і покращують так званий соціальний пакет, що добре для тих, хто лишається в Україні. Плюс заробітчани привозять гроші і вони витрачаються в Україні, підтримуючи економіку. Але дуже багато витрачається на показове споживання. Треба показати, що ти можеш витрачати більше, ніж сусід. Це споживання зазвичай непродуктивне – гроші не йдуть на освіту чи інвестиції в бізнес, а на якийсь черговий дорогий смартфон, черговий більший телевізор і так далі. Це переважно витрати на імпортні товари, які не підтримують розвиток української економіки і не сприяють створенню робочих місць чи збільшенню продуктивності праці.
— Раніше вважалося, що заробітки характерні більше для західних регіонів, зараз досвід підробітку мають все більше українців. Як змінюватиметься ситуація?
— Демографічна ситуація в Європі складається таким чином, що вони постійно потребуватимуть робочих рук, як і Україна. Але там доходи більші, тому вони залучають українців. Чому українців, а не тих же сирійців? Українці в середньому більше освічені, більше схильні до навчання, зовнішньо менше вирізняються. 2020 року Німеччина пом’якшує умови для роботи громадянам не з країн ЄС. Українці, які працюють в Польщі, поїдуть до Німеччини за вищими доходами. І уряд Польщі вже зараз задумується, як закриватиме свої пробіли. А в Україні потрібно думати, за рахунок кого закривати у нас, тому що у нас демографічна ситуація гірша, ніж у Польщі.
— А звідки зараз їдуть до України?
— З бідних країн. Це країни Азії, Молдова, з політичних причин їдуть до нас росіяни. Але якщо брати до уваги суто трудову міграцію, то багато людей приїжджають до нас з Молдови. Я роблю дослідження по цій країні, і там на конференції у травні говорили, що Україна в переліку топових країн-призначень для молдаван.
-Зараз мігранти перераховують до України більше валюти, ніж іноземні інвестори. Минулого року заробітчани переказали до країни 11,6 млрд доларів, а іноземні інвестори – 2,8 млрд доларів…
— Одразу хочу сказати, що це не все, що вкладають мігранти. Це «приватні грошові перекази», і вони надходять не обов’язково від мігрантів. Перекази справжніх заробітчани – лише складова цих 11 мільярдів, це десь 3-4 млрд. Якщо подивитися ту ж статистику НБУ, звідки приходять приватні грошові перекази до України за офіційними каналами надходження, то ми побачимо США, Кіпр, Віргінські острови, Сінгапур, Ліберію, Маршаллові острови, Панаму… Чи багато там українців працює? Ні. Це наводить на думку, що це не грошові перекази від мігрантів. Я перепитувала у колег з Нацбанку, і вони підтвердили це. Зараз США виходять на перше місце за сумою переказів до України за офіційними каналами надходження через аутсорсинг, тобто послуги українських фрілансерів (переважно у ІТ-секторі) для американських компаній. Інші ж країни, перелічені вище – офшори, в яких часто зареєстровані українські компанії, які під виглядом грошових приватних переказів розраховуються за виконану роботу своїх працівників в Україні.
— А загалом це нормальна тенденція, що приватних переказів більше, ніж коштів від іноземних інвесторів?
— Якщо частина переказів – заробітна плата, то нічого поганого в цьому немає. Погано, якщо вони з неї не платять податки, але це вже питання до держави. Вона має піклуватися про те, щоб громадяни їй довіряли і хотіли сплачувати податки. Якщо в Норвегії високі збори і люди розуміють, що потрібно їх сплачувати, то у нас податкова мораль така: нехай хтось заплатить інший, все одно буде доступ до медицини, до освіти, дороги, освітлення і так далі. Але важливіше питання не чому переказів багато, а чому інвестицій від іноземних інвесторів так мало? Це вже питання до уряду, до голови держави, Верховної Ради і до народу, який обирає Верховну Раду. І коли ми говоримо про міграцію, то якщо у Верховній Раді та уряді переважатимуть некомпетентні особи з новими обличчями, але старими звичками (корупція, кумівство, лобіювання чиїхось інтересів), то ми побачимо найгірші втрати для України. Їхатимуть не заробітчани, які відправляють зароблені гроші своїй родині до України і згодом самі повертаються додому, а масово і назавжди виїжджатимуть родини, які мають високий рівень освіти, доходів і статус в Україні, але які втратили надію жити у процвітаючій цивілізованій країні.
Джерело:fayno.net.ua
Копіювати
