Подаємо мовою оригіналу:
Не хотілося це писати, але ж доведеться.
У 1991 році не було в нас ніякого феноменального потенціалу. Була розвалена і тотально неефективна совітська економіка, три військових округи совітської армії, КГБ перейменоване в СБУ, і постгеноцидне суспільство, в якому українська ідентичність була пригніченою і взагалі вижила дивом.
В центрі Києва неможливо було купити літр молока без тригодинної черги, яка нафіг шоста економіка Європи.
Ми в суто економічному сенсі зараз на 18 місяці тотальної війни живемо краще на порядок, ніж в найкращі роки совка, не кажучи вже про останні його роки, коли все розвалилось вщент.
Совок до пня ліквідовував українців з підприємницькою жилкою у кількох поколіннях, просто фізично знищив українське фермерство, неефективним було абсолютно все, ніякого навіть натяку на якийсь спроможний клас управлінців не було навіть в проекті.
Порівняння з Польщею некоректні, в Польщі була сильна національна ідентичність і державна традиція, яка була на відстані якщо не витягнутої руки, то принаймні жила в реальній народній памʼяті.
В нас була як завжди пасіонарна меншість і байдужа пасивна більшість, але навіть ця пасіонарна меншість не мала не лише достатньої електоральної підтримки (що очевидно), але і достатнього управлінського та програмного ресурсу.
Нагадаю, що ядерну зброю здали майже загальним консенсусом, проти були лише радикальні націоналісти, які мали з десяток мандатів у парламенті, або і ще менше.
Далі були і жахливі помилки, і топтання на місці, і відверта злочинна діяльність, і жахлива нажива та корупція.
Але з такими реальними (а не міфічними) вихідними даними — те що ми маємо зараз — а саме обʼєднана сильна нація, яка дивує і навіть шокує своєю силою весь світ — це натуральне ДИВО.
Саме так, ДИВО капслоком.
І держава, яка витримує такі удари, але продовжує функціонувати і давати відсіч дуже сильному ворогу.
Це слова оптиміста і реаліста водночас.
Ми переможемо. Але ми ще навіть не на середині шляху. Найважчого шляху, який тільки може бути.
Копіювати
