Допис Тамари пронизує до глибини душі! Чоловік жінки загинув захищаючи Україну. Вона залишилась з маленькою дитиною на руках. Її біль, як і сотень інших українок не передати словами….
Мені 33, і я вдова. В мене 3-річний син. І мене дратують три фрази:
1. “Герої не вмирають” – та вмирають, панство. Вмирають пачками щодня. Не було ще такого дня з 2014-го року, щоб герої не вмирали.
2. “Ми помстимося” – та ніхто не помститься. Це пусті слова. І насправді не потрібні.
3. “На тому світі на них чекає розплата, їхні діти відповідатимуть за їхні гріхи, Бог все бачить, вони ще за це заплатять, не зараз, а потім, ну і тому подібне” – ви серйозно? Або вони платять тут і зараз, або не платять взагалі. А оці от казочки про божу кару, про справедливість і т.д. – це пустодзвін.
Я це все пишу, бо мені болить. Бо насправді так воно і є: герої вмирають! Ніхто нікому не помститься! І ніфіга цим … не робиться! Ніякий шляк їх не трафить.
Це все правда…
Пішов 9й рік війни, ви помітили?..
Пішов 5й місяць повномасштабки, чи не так?..
Я знаю, більшості цей мій пост не сподобається, бо тут багато “негативу, а його й так зараз вдосталь”.
А позитиву я не маю. Я три місяці не можу поховати чоловіка, і мені болить.
Я маю 16 родин і кожна історія така, що фільми Голівуду просто відпочивають. І знаєте, що найболючіше в цих історіях? Ці родинине цікаві державотворцям, вони їм не потрібні, ними з держслужбовців ніхто не цікавиться і не займається, про них навіть знати не хочуть.
Бо родини загиблих героїв – це проблема, яку треба вирішувати, треба брати за них відповідальність, треба дбати і піклуватися – а це ж незручно, це ж треба щось робити, треба ж думати як то все організувати.
Якщо я неправа, нехай мої родини мене насварять і виправлять…
Копіювати
