Іван повертався через 30 років в рідне маленьке містечко. Він вже був багатим та відомим. І хоч його вдома чекала молода та красива дружина і син, він дуже хотів побачити Марію. Яку 30 років тому залишив тут. Вона просила не їхати, залишитися, та Іван сказав, що повернеться, але з того дня навть звісточки їй не дав. Нарешті він побачив Марію, її розповідь про своє життя запала йому у душу
У той день Іван їхав по невеличкому такому далекому, але такому рідному містечку, з якого тридцять років тому поїхав до столиці, де йому посміхнулося щастя і повертатися назад йому зовсім не хотілося. У той час був він молодим фахівцем, який хотів в житті змін, грошової роботи та успіху. І не збирався сидіти вдома, а поїхав у пошуках статків.
З того дня минуло довгих 30 років, але було таке відчуття, наче все те було вчора, і Іван вперше за ці роки повернувся на свою маленьку батьківщину, де маленьким хлопчиком босим бігав по доріжках. Тепер він керівник великої будівельної компанії, яка вже добре відома на всю країну. І тут, в рідних краях, він буде будувати нове підприємство, яке дасть йому достаток і знову грошей, грошей, багато грошей.
– А у мене, між іншим, перше кохання тут залишилося колись, про що дуже шкодую останніми роками, – якось сумно мовив Іван, своєму заступнику Тимофію Степановичу, який супроводжував його в цій поїздці того дня.
– Марія мене тоді проводжала і все довго плакала, не хотіла розлучатися зі мною надовго, таке враження наче вона щось відчувала у той день. А я обіцяв забрати її звідси рівно через рік, як тільки сам влаштуюся і закріплюся на новому місці.
– І як далі склалося життя, вперше чую від вас про цю жінку, – поцікавився Тимофій Степанович, – не вийшло забрати?
Іван сумно поглянув і важко зітхнув:
– Не вийшло, затягла мене столиця. Не до кохання мені було три роки поспіль, кар’єру будував добру. Спочатку забув про свою Марію на багато років чомусь, а років через 15 все частіше згадував про неї, останнім часом часто думаю про наші почуття з Марією – щирі, чисті, як вода в струмочку. Обличчя її до сих пір чітко пам’ятаю, наче вчора бачив її, як на фотографії, останнім часом воно постійно у мене перед очима, незнаю чому, вже й гроші ті так не радують, як раніше, а все одно зупинитися не можу, течу по течії, щоб бізнес тримати на плаву, інакше все буде втрачено.
Скоро автомобіль зупинився біля будівлі філії компанії. Відразу після наради поїхали на місце майбутнього будівництва. Може від перельоту і зміни часових поясів, а можливо насичений графік позначився на Іванові, але під вечір стало йому щось недобре. Заступник відразу попросив викликати найкращого лікаря до Івана. Їм порадили їхати в обласну лікарню, там і обладнання сучасне, і діагностику гарно зроблять хороші спеціалісти, про яких в їхніх краях слава ходить.
У лікарні вийшов черговий терапевт. Молода жінка, років тридцяти, гарно подивилася чоловіка, а потім стала вимірювати тиск. Іванові стало легше і він глянув на лікарку, коли став себе краще почувати:
– Маріє, – здивовано і, водночас, злякано вимовив він, ледь зустрівся з нею здивованим та допитливим поглядом.
– Вам не можна хвилюватися, заспокойтеся, – сказав лікар.
Іван, гарно вдивляючись в очі молодої лікарки, повторював:
– Маріє, це ж ти?!
– Перепрошую, але я не Марія, не знаю про що ви, мене звуть Надія Сергіївна, я – терапевт. Будь ласка, не хвилюйтеся, зараз вам стане краще, зачекайте трошки.
– Що у вас тут відбувається? – обурився Тимофій Степанович. – Невже на цілу лікарню не знайшлося більш досвідченого лікаря? Ви хоч знаєте, що за пацієнт перед вами, як з ним себе потрібно поводити?
– Не хвилюйтеся, все буде гаразд, я вас запевняю в цьому, – спокійно сказала жінка і випровадила Тимофія Степановича в коридор, сказала чекати і не турбувати Івана запитаннями.
– Ти ж Марія Зінченко? – взявши лікарку за руку, знову запитав Іван.
– Заспокойтеся, будь ласка, прошу вас дуже, мене звуть Надія Сергіївна, я – лікарка, працюю тут вже давно. Скажіть, звідки ви знаєте Марію Зінченко?
– Ну, як же, – мовив спокійно з смутком в голосі Іван, – я ж в Іванкові раніше жив, з Марією в одній школі вчилися.
Надія стала уважно вдивлятися в риси обличчя незнайомого їй чоловіка. Переконавшись, що з його самопочуттям все добре, сказала:
– Марія Зінченко – це моя мама. Ми дуже схожі, всі про це говорять нам постійно.
Іван полегшено зітхнув:
– А я вже подумав, що дійсно марити почав. Дивлюся ось уважно на ваше обличчя і бачу перед собою ту колишню Марію, яку знав багато років.
Там же, в лікарні, Іван дізнався від Надії, що Оксана, як і раніше, живе в Іванкові, що вона заміжня і що у неї троє дітей і уже двоє онуків жінка має.
У лікарні Іван затримався майже до ночі, а як стало трішки краще, його водій відвіз в готель. На прощання дуже вдячний чоловік подарував Надії, молодому спеціалістові, букет красивих квітів і поцілував їй руку, був безмежно вдячний за догляд.
Наступного дня Іван, несподівано навіть для себе, попросив свого водія відвести його в Іванків. Хоч і залишилися у нього в столиці молода та красива дружина і син, такі трепетні спогади змусили його відправитися слідами першого кохання, яке не давало йому спокою вже багато років, його наче магнітом тягло у ту молодість, де він залишив Марію зі сльозами на очах назавжди. Взагалі одружений він був уже втретє, від першого шлюбу були самостійні та дорослі син і дочка, яких він ніколи не забував і завжди в усьому допомагав. Він любив та турбувався про усіх своїх дітей однаково, а вони поважали батька, адже відчували в ньому надійну опору.
Але сьогодні, коли він був тут, в рідному містечку, йому дуже захотілося побачити знову Марію, в яку він був закоханий зі школи. Колись вони разом бігали на річку, ловили в ставку рибу, збирали гриби та ягоди в темному лісі та каталися на човні, а навесні Іван примудрявся першим відшукати справжні лісові пахучі проліски і подарувати їх його Марії, тендітній дівчині, яка приймаючи лісові квіти сяяла від щастя. І ту першу їх ніч в стогу сіна він теж пам’ятає, досі її не може забути.
Марію він зустрів в місцевому медпункті, де вона працювала медсестрою. Кожна людина, особливо, яку рідко бачиш, може надто сильно змінитися за стільки років, скільки не бачив Іван Марії, але очі видають людину. Вони впізнали один одного відразу, без зайвих слів. Майже годину розмовляли. Іван добре уникав запитань, чому він не виконав своєї обіцянки і не забрав тоді Марію до себе.
Навіть зараз, коли сидів перед нею посивілий, який досяг небувалих висот в бізнесі та в житті, йому було соромно перед цією тендітною жіночкою, що після від’їзду не відправив їй жодної звісточки, жодного дзвінка не зробив. Втік, наче зробив щось погане.
А Марія, в свою чергу, жодним словом чи поглядом йому не дорікнула, не згадувала стару образу, яка була на душі багато років, і тільки по-дружньому цікавилася його життям.
– Маріє, я бачив твою Надію, ви настільки схожі, що я в першу хвилину прийняв її за тебе. Скажи, будь ласка, єдине, Надя – моя дитина?
– Ні, Іване, Надія не твоя донька, – спокійно мовила Марія. – Ти не написав і не телефонував, тому я незабаром заміж вийшла, до мене засватався дуже хороший чоловік, а я боялася, що затягне мене печаль за тобою і залишуся я в дівках. Ось і вийшла заміж за нього, Надійка – донька мого чоловіка.
Коли вони поговорили, Іван поїхав, а в медпункт прибігла сестра Марії – Олена:
– Невже той самий Іван приїжджав, про якого зараз все місто говорить, за яким ти так тужила багато років колись?! Ти сказала йому?
– Ні, я нічого йому не сказала, – спокійно мовила Марія.
– Як?! Ти не сказала, що твоя Надійка його донечка?
– Я Іванові сказала, що Надя не його дочка, а донька мого чоловіка.
– Ой, ну чому ти не сказала йому правди, ти хоч розумієш хто він є тепер, яка він багата та знанна людина?! Та він би тебе озолотив усю з ніг до голови, Надії допоміг би, прилаштував би її на хорошу роботу прямо завтра ж.
– Слухай, Олено, ти ось кажеш, що він би нам допоміг. А чим би він мені допоміг? У нас з чоловіком будинок хороший, затишний, син в місті вже начальником відділу працює, дочка в інституті вчиться, ну а Надія теж сама всього добилася: медінститут з червоним дипломом закінчила, в обласній лікарні працює, її там усі люди та колеги цінують та люблять, а вона любить свою роботу, недавно в столичну лікарню запропонували перевестися. Що ж такого він може дати, чого у мене немає, він залишив мене колись багато років тому, маючи такі статки жодного разу не поцікавився, як я живу, чи маю кусень хліба? Нічого він вже не може дати, а от забрати може: спокій в родині моїй він легко забрати. Адже він начальник тепер великий, звик розпоряджатися, того й гляди, допомогою своєю дров наламає. А я щиро кохаю свого чоловіка, вдячна, що він дав мені і дітям добре та забезпечене життя, у нас завжди було що їсти, я вдячна за це чоловікові. Ми всі життєві труднощі разом подолали.
– Маріє, але ж Надія має право знати.
– А вона знає вже, все добре знає, – також спокійно відповіла Марія, – вона мені вчора дзвонила і все розповіла. І я їй сказала, що це її право: сказати чи ні, що вона його дочка.
– І що?
– Моя донька не зізналася йому, та й не хотілося їй. Тому що її рідний батько – це мій чоловік. Він її любив з самого народження, хоч і знав, що Надія не його донечка, він знав, що я залишилася сама і чекала дитину, але прийняв мене у своє життя усім серцем і за 30 років жодного разу мені не дорікнув нічим. У нас із Павлом троє дітей, але він не поділяє їх на рідних і нерідних. Надійка завжди йому рідною була. Він їй дав усе, і мені жодного разу нічим не дорікнув, ніколи жодним словом мене чи мою донечку не образив. Для мене він свята людина. І раз вона не сказала Іванові про себе, значить і я промовчу. Нехай все буде, як є. У нього своє життя, а у нас своє.
Марія посміхнулася і стала збиратися додому, спішила чоловікові приготувати вечерю, її очі сяяли справжнім жіночим щастям, щирим та безкорисливим.
Джерело:/bbcccnn.org
Копіювати
