Подруг у мене небагато. Є скоріш люди, з якими мені просто комфортно спілкуватися, вислуховувати їх і ділитися власними клопотами. Однією з таких була Марійка. Хоч між нами і було майже 20 років різниці у віці (я старша), але ми часто бачилися і балакали одна з одною. З нею мені було спокійно, ніби з рідною донею говорила. До слова, Марійка виросла сиротою. Їй було 8 років, коли вона потрапила до сиротинця. Така приємна дівчинка. Усе, що мала, здобула собі сама. Мені її так жаль було. От я й допомагала їй усім, чим могла.
Та й у мене життя було не кращим. Я тоді якраз з чоловіком розлучилася. Син якраз у школу пішов. Тож я також вчилася жити самотужки без сторонньої допомоги.
Далі Юрко, мій син, закінчив школу. Поїхав в інше місто вступати до університету. Потім знайшов собі там роботу та й дівчина у нього з’явилася, тож додому він повертався рідко. І дзвонив мені не частіше, ніж раз на тиждень. Постійно казав, що дуже зайнятий. На все у нього знаходився час, окрім матері. А я й не наполягала. Кілька разів звернула його увагу на це, а потім припинила просити його про допомогу. Цілком самій стало ще важче. Ніякої підтримки чи опори.
Зате з Марійкою ми бачилися ледь не щодня. Тепер вона замінила мені рідну доньку. Моя єдина допомога. А я ж не така молода вже, здоров’я часом підводить. А тут треба і в аптеку сходити, і по хліб збігати. Усе це тепер стало Марійчиними обов’язками. А я й не знала, як їй за це дякувати.
Ось кілька днів тому нарешті зателефонував мій Юрко. Сказав, що вирішив женитися. Ну і слава Богу, давно пора! Але це не все. Пообіцяв, що скоро приїдуть до мене. Хоче показати невістку. Мені з одного боку за нього й радісно, а з іншого за себе прикро. Розумію, що тепер у нього власна сім’я і я стаю йому цілком непотрібно. Так серце через це болить. Я ж йому всю себе присвятила. А він зі мною ось так.
Брав би приклад з Марійки. Чужа мені людина, але переймається моїм здоров’ям більше, ніж будь-хто інший. Хоча їй користі з того ніякої.
Ось нарешті побачила я сина вживу. Разом із ним приїхала і моя невістка. Не посиділи й двох годин, слова доброго не сказали, не поцікавилися, як моє життя, зате зібрали все добре, яке я їм приготувала, і чкурнули до міста знову. Юрко каже, що в мене робити нічого, тож і сенсу сидіти в мене немає. Ну як робити нічого? У мене там побілити стелю потрібно, там винести старий диван з дому, занести новий зі стодоли. А йому робити нічого! Тут ще бажання треба мати, щоб за роботу взятися!
– Ще якось приїду і все зроблю!- пообіцяв Юрко і втік.
Так прикро на душі стало. Ми ж до цього років 3 не бачилися. А він заскочив на кілька хвилин і пішов. Ще й невістка якась недоброзичлива. Тільки стоїть збоку і поглядає на мене зверхньо. Так, ніби я їй щось лихе зробила.
Вночі я не могла спати. Постійно сльози на очі наверталися. Немає у мене нікого, крім Марійки. Тільки їй я потрібна. Довго думала, як мені тепер бути. А зранку взяла документи і пішла до нотаріуса. Все, що мала, переписала на сусідку. Їй потрібніше. А син і так постійно у справах, напевне, уже на все собі заробив.
Через тиждень про це дізнався Юрко. Телефонує мені і розлючено запитує, що сталося. Мовляв, з глузду з’їхала на старість? Дім на чужу людину переписала!
Не хотіла я, щоб він знав це передчасно, але хтось все-таки доніс. Ну що ж.. Мені боятися нічого! Моє майно, тому перепису його тому, кому захочу!
Сам винен, що Марійка стала мені ріднішою за нього. Потрібно було більше про маму думати, а не згадувати, коли дійшло до поділу майна. Він собі ради в житті дасть, а от Марія ні. Тому я хоч так їй за все віддячу.
Дехто мене сильно осуджує. Хтось підтримує. Чутки різні по селу ходять. Але я забирати слова назад я не збираюся. Буде так, як вирішила. На запитання інших я мовчу, нічого не відповідаю. Ну переписала на чужу людину, і що? Мені видніше, хто тут чужий, а хто рідний. Думаю, я вчинила правильно.
Копіювати
