«Тобі варто менше балувати своїх дітей і хоч трохи займатися собою та власними хобі!» – чула я постійно від своїх близьких, але успішно ігнорувала, адже вважала, що не має нічого поганого у тому, що я буквально розчиняюся у своїх дітях.
Зараз мені ось-ось виповниться 70 років і я давно не бачила своїх дітей та поговірка «не буде кому води подати» стала для мене буденністю. Зараз же, я переосмислила свої вчинки та зробила певні висновки, якими хочу поділитися з вами.
Меншій донечці було 5, а сину 8, коли помер мій чоловік, їхній тато. Я не могла впадати у відчай, оскільки на мої мініатюрні плечі впала відповідальність відразу за двох дітей. Я влаштувалася відразу на дві роботи, а дітей при необхідності залишала з їх бабусями та дідусями. Діти росли та будь-які їх бажання ставали реальністю, оскільки я вважала, що саме так зможу залікувати їх рану по втраті батька.
Діти мої вже давно виросли й тоді я намагалася приділяти більше уваги внукам. На перший же дзвінок когось з дітей бігла няньчитися та гратися з онуками, доки мої діти відпочивали десь на морі. Але тривати так довго не могло, тому одного дня я прокинулася і відчула, що не можу рухати ногами. Тоді мені пощастило, що телефон лежав поруч, я зателефонувала своїм дітям, але вони повідомили мені, що у них не має часу приїздити та розбиратися, що зі мною.
Не залишалося нічого, окрім, як зателефонувати до швидкої допомоги, що я і зробила. Коли мене відвезли у лікарню та зробили всі необхідні аналізи та рентгени, то виявили, що у мене є тромби, які можуть обірватися у будь-який момент, якщо я продовжу жити тим же життям.
Через два дні до мене нарешті приїхали діти, коли я розповіла їм, як все склалося, то вони двоє зніяковіли.
– Мамо, зрозумій мене правильно, але я не можу тебе забрати до себе, у мене не має зайвої кімнати для тебе, а поселити тебе з сином не можу, тому що він готується до екзаменів. – сказала донька і полегшено зітхнула бачачи, що я перевела погляд на сина.
– Мамо, у мене ситуація не легша, моя Оленка захворіла і зараз мені потрібно за нею та дітьми доглядати, невпевнений, що знайду час ще й для тебе. – відповів він.
Мене це образило й розгнівало, адже я буквально могла померти, а вони знайшли такі дурні причини, щоб покинути мене самою.
Невдовзі син відвіз мене додому та порадив шукати доглядальницю, чим я й зайнялася. Нею стала моя сусідка та добра приятелька, допомагала вона мені за символічну суму та й з нею було легко, тому ми стали хорошими подругами.
Отже, я розповідала вам цю історію, щоб дати ціну пораду: якщо хочете, щоб ваші діти залишалися людьми, то краще прищеплюйте їм людські цінності, а не відкуплюйтеся від них дорогими іграшками та одягом.
Джерело:bbcccnn.org
Копіювати
