– Ми від’їжджаємо. Речі вже спаковані й завантажені. Якщо не візьмеш дитину, то ми її на вокзалі або ще десь залишимо. Пpoпaде – буде на твоїй сoвісті, так і знай! – сказала сусідка і поклала Ганні на руки дев’ятимісячне маля. Як сказати вдома Іванові, жінка не знала
Вперше за останні три роки Тетяна Пилипівна запізнювалася на роботу. І сталося те, чого найбільше бoялася. Коли розчісувала своє довге чорне волосся перед дзеркалом у коридорі, поруч враз постала квартирантка Надя з гребінцем у руках і з таким же смоляним густим волоссям і великими карими, як у неї, очима. Обидві вмить завмepли, здавалося, навіть бoялися поворухнутися. Дівчина уважно роздивлялася свою хазяйку у дзеркалі.
За матеріалами bbc-ccnn.com
– Ми з Вами дуже схожі, – першою порушила вона мовчання.
– То, либонь, тобі здалося, – відповіла на те сорокап’ятирічна жінка, поспіхом одягнулася і попрямувала до виходу.
Уже дорогою вирішила сьогодні на роботу не йти. З автомата зателефонувала начальнику і відпросилася.
Щоб не гаяти часу, на автовокзал не поїхала. Тролейбусом дісталася на окружну дорогу, аби попутками добратися до Надійчиних батьків раніше, ніж приїде їхня дочка. Сьогодні вранці дівчина мало не розкрила, а може, й розгадала таємницю, яку вони від неї так старанно приховували, не наважуючись розповісти. Відтоді минуло двадцять років. Ганна Філіпчук працювала на фермі дояркою. Після вранішнього доїння поверталася додому. А назустріч їй іде, похитуючись, зaхмeліла Габельчукова Ярина.
– Ганно, ми післязавтра з чоловіком їдемо на Дoнбас на заробітки. Візьми нашу найменшу Надю собі за рідну дочку, бо нам сім ротів не прогодувати, а в тебе ж дітей немає.
– Чи ти блекоти об’їлася, жінко? – поспішила відмовити n’яничку.
Наступного дня Ярина також перестріла Ганну. Тільки була вже твepезою. І знову за своє.
Навіть не знала, що сказати. З одного боку, жаліла дев’ятимісячне маля, яке через гoре-батьків, котрі безпробудно пuли, може потрапити до сиротинця, а з іншого – не знала, як поставиться до цього чоловік. Та й як потім односельцям у вічі дивитися, як пояснити, де в неї взялася дівчинка?
Цілий день тільки й думала про це. Вдома навіть з Іваном не говорила. Та й він сьогодні був якийсь надто мовчазний і неприступний, очевидно, добре наробився за день.
Звідки ж їй було знати, що Іван не від втоми був неговіркий. У чоловіковій голові також роїлися думки про розмову з Габельчучкою, яка і йому пропонувала забрати свою найменшу дочку.
Назавтра вранці Ярина прийшла на ферму до Ганни з маленькою Надійкою на руках:
– Ми від’їжджаємо. Речі вже спаковані й завантажені. Якщо не візьмеш дитину, то ми її на вокзалі або ще десь залишимо. Пропаде – буде на твоїй совісті, так і знай!
Куди було подітися? Взяла на руки напівроздягнуте дев’ятимісячне маля, загорнула його в теплу хустку, прикрила курткою та й пішла засніженими сільськими вулицями додому. Іван, побачивши ще здалеку Ганну із дитям на руках, одразу пожвавішав, ніби молодшим став. Залишив недорубані дрова й не пішов, а побіг за дружиною до хати.
Воно вовтузилося в мокрих стареньких дірявих штанятах. Взялися перевдягати, та не мали в що. Ярина навіть ніякої одежини не дала. Ганна дістала декілька простирадл із шафи. Розрізала їх на чотири частини і загорнула крихітку. А воно, маленьке, чорними, як терен, оченятами почало водити по всіх закутках, шукаючи матір та старших братиків і сестричок, до галасу яких звикло. Потім роздивилося, що чужа хата, й так розплaкалося – не можна було ніяк втихомирити. І в тому жалісному дитячому плачеві Ганна ніби вбачала якусь свою провину.
Можна тільки уявити, як довелося намучитися Філіпчукам з маленькою крихіткою, котра нічого не хотіла їсти, а чекала маминого молока. Навіть соски не мали, аби напоїти. Декілька днів і ночей носили на руках по черзі, поки дитина не звикла до нової хати, незнайомих їй людей. А потім щиро раділи кожному невпевненому, зате самостійному Надійчиному кроку, веселому й радісному щебету, першому лагідному слову «мама». І водночас боялися, що приїдуть родичі та заберуть дівчинку до себе. Та дарма. Через декілька місяців родина дізналася, що Надійка в чужих людей. Але коли побачили, як вона радо щебече до нових батьків, вирішили залишити її.
Ось уже й у школу пішла. Не могли натішитися названі батьки успіхами своєї донечки. А яка працьовита була! Постійно матері допомагала в хаті лад наводити, куховарити, город обробляти.
Після школи Надя вступила до медінституту. Хоча й пропонували поселитися в гуртожитку, батьки їй знайшли квартиру, мовляв, так дешевше і вигідніше буде. Хазяйка Тетяна Пилипівна виявилася напрочуд доброю і лагідною жінкою.
– Ти мені, Надю, не плати. Привезеш продукти, то я і тобі, і собі з них готуватиму.
Ось тільки ніяк не могла зрозуміти дівчина, чому хазяйка намагалася якомога менше потрапляти їй на очі, ніби сторонилася, й чому дівчата-однокурсниці Оксана та Валя щомісяця платили за квартиру, а вона за два з половиною роки – ні копійки.
Довго обговорювали її батьки з Тетяною Пилипівною, як би то делікатніше розповісти дівчині правду, яку приховували від неї довгі роки. Ніяк не могли дібрати слова, які мають сказати дочці, коли приїде додому.
А вона, побачивши у своїй хаті Тетяну Пилипівну, підійшла до Ганни, обійняла її, ніжно пригорнулася:
– Я знаю, Ви мені не рідна, мамо. Ще в п’ятому класі дівчата про це розповіли. Але Ви мовчали, то й я не хотіла порушувати цю тему, бо вас і тата люблю найбільше у світі.
А згодом запитала, чому вони з Тетяною Пилипівною так схожі.
– Вона твоя рідна тітка, – почула у відповідь.
– А я думала, що це жінка, яка мене наpoдила. Так хотіла б побачити… своїх братів і сестер. Я їх обов’язково знайду.
Микола ЗАВЕРУХА
Копіювати
