МАЛИЙ ІВАСЬ ПРИЙШОВ ДО ТІТКИ ГАННИ ЗАПЛАКАНИЙ ТА ЗАМУРЗАНИЙ І ПОЯСНИВ, ЩО ЙОГО МАМА ПОЇХАЛА ДАЛЕКО — ЗА КОРДОН. ГАННА ОДРАЗУ Ж СХОПИЛАСЯ ЗА СЕРЦЕ. ВОНО ШАЛЕНО СТУКОТІЛО, ТАК, ЩО, ЗДАВАЛОСЯ, ВИСТРИБНЕ ІЗ ГРYДЕЙ.
Жінка випила заспокійливе, а в голові роїлися важкі думки: «Маю двох своїх доньок, а тепер треба годувати ще й сина рідної сестри. І все те — на мої руки. Не маю ніякої допомоги. Одна, як билина в полі. Що ж, буду писати до благовірного. Хай приїжджає. Не до мене — до свого сина». Так вирішила схвильована Ганна. Взяла ручку й папір і сіла за стіл.
Джерело:
…Молодою Ганна не вирізнялася вродою, проте була розумною, хазяйновитою, не боялася важкої сільської роботи. Дівчина разом із молодшою сестрою Олею рано залишилася без батьків. Ганна скинула на свої плечі весь тягар догляду за господаркою. Вона працювала в колгосп і, переробляла хатню роботу, а Оля-школярка допомагала сестрі чим могла.
Якось Ганнині колежанки заявили, що поїдуть у східні області на просапування цукрових буряків. Дівчина теж хотіла заробити якусь копійчину, тож сказала подружкам, що подасться разом із ними.
Там, за багато кілометрів від дому, Ганна і зустріла Івана. Хлопець працював водієм. Він сподобав собі дівчину за вправні руки, працьовитість і спокійну вдачу. Почав залицятися до неї. Вона відповіла йому взаємністю. Так і сталося, що додому Ганна повернулася не сама. Наречені розписалися і почали будувати своє невеличке житло. Ользі залишили батьківську хату.
Через рік Ганна з Іваном уже тішилися донечкою Марічкою. А ще через рік у молодої сім’ї народилася друга дівчинка — Софійка.
Іван був сиротою, тому ніяких статків не мав. Проте доля наділила його неабиякою красою: стрункий, чорнявий, очі, як вуглики, щира усмішка, що так пасувала до його смаглявого обличчя. Саме його врода наробила в їхній родині неабиякого лиха.
Ольга на той час уже закінчувала десятирічку. Виросла гарною і ставною дівчиною. На відміну від пересічної зовнішності Ганни, Ольжина врода засліплювала багатьох хлопців. Але Ользі — страшно подумати — подобався лише Іван, Ганнин чоловік. Почуття не давали дівчині спокою. Одного разу Іван знайшов у кишені свого піджака записку від Ганниної сестри. «Іване, ти мені небайдужий», — прочитав з папірця. Чоловік нікому нічого не сказав про знахідку. Але продовжував знаходити інші записки-зізнання від Ольги. Врешті настирливість дівчини призвела до гріха.
Іван зрадив Ганну з Ольгою, коли дружина зі старшою донечкою була в лікapні. Жінчина сестра принесла йому обід… і сталося те, що сталося. Зрадники кілька місяців потайки зустрічалися. А потім Ольга зaвaгітніла і сама розповіла про все рідній сестрі.
Розмова Ганни з чоловіком була короткою:
— Якщо тобі зі мною погано, Іване, то йди до Ольги або забирайся туди, звідки приїхав.
Чоловік розкаювався у зраді, обіцяв навіки забути про коханку, але Ганна була непохитною і пробачати чоловікові не хотіла. Не маючи куди йти, Іван подався до Ольги. Але й вона не хотіла з ним жити — боялася людського осуду та насмішок.
І знову просив Іван Ганну забути про все, але жінка притримувалася свого.
— Ти клявся у вірності, Іване, а зрадив мене з рідною сестрою, зробив з мене посміховисько на все село. Як маю тобі повірити, що завтра не матимеш другої чи третьої коханки? — відповідала дружина.
Тому чоловік був змушений повернутися на свою малу батьківщину. На автобусну зупинку його проводжали дві малі заплакані донечки — дівчатка дуже не хотіли відпускати тата з дому.
А через кілька місяців після від’їзду Івана Ольга наpoдила хлопчика, Івася. Але дитина була їй непотрібною. Поки молода мати вешталася бозна-де, за малям раз у раз наглядали то милосердні сусіди, то Ганна, яка, попри образу, шкодувала бідолашну дитину.
І от якось чотирирічний Іванко прийшов до тітки в сльозах і сказав, що мама поїхала далеко-далеко. З’ясувалося, Ольга справді втекла на чужину, покинувши сина на сестру. І дитина подалася до єдиної рідної йому людини — до тітки. Ганну переповнювала злість на сестру.
«Безсоромниця! Наpoдила байстря і підкинула мені, а сама — навтьоки, бо набридли людські пересуди? А як же гуділо тоді все село! Одні насміхалися з нашої родини, інші — дивувалися, як людина може бути такою підлою до сестри, котра замінила їй і батька, і матір», — горювала у думках жінка.
Тепер люди знову обговорювали вчинок Ольги. Міркували, як вчинить у цій ситуації Ганна. Вони не знали — лист від жінки вже отримав Іван. Він побачив знайомий почерк на конверті і зрадів — подумав, що Ганна пробачила йому зраду та дозволить повернутися в сім’ю. Послання було дуже коротким: «Приїжджай до сина, бо він залишився сам-один і чекає на тебе».
Його син, Ольжин син… Сором обпік Івана. Зрозумів: Ганна вже ніколи йому не простить. А він же насправді любить її. Просто отак тоді по-дурному піддався на вмовляння, зважився на великий гріх. І розкаюється за те весь час.
Від важких думок чоловік не спав цілу ніч. Зранку вирішив: треба їхати, якщо Ганна написала. Адже Івась чекає його. Як би там не було, але хлопчик — його кpoвинка.
«Бери хлопця і гайда із хати», — заявила Ганна, коли Іван переступив поріг їхнього колишнього гніздечка.
«Не гони мене, Ганно, від рідних дітей. Бо це і моя хата, я теж її будував», — відповів чоловік.
Він роздав усім гостинці, обійняв дітей. Доньки зраділи його приїздові, почали обіймати батька та цілувати, а Ганна тільки витирала сльози краєчком хустки.
«Як же шкода малих. І дівчат, й Івася. Бо ж та дитина ні в чому не винна», — думала жінка.
Раптом старша донечка Марійка сказала: «Не покидай нас, татусю. Помиріться нарешті з мамою. Ми хочемо, щоб у нас була дружня сім’я. А Івася любимо, бо він — наш молодший братик». Після тих слів Ганна з-під лоба зиркнула на Івана, але той їй так щиро усміхнувся і заглянув своїми чорними очима в самісіньку душу, як колись під час їхніх перших зустрічей, що далі гніватися було несила…
Іван залишився зі своїми рідними, знову пішов у колгосп на роботу. Люди трохи погомоніли та й перестали, бо в кожного своє життя, свої успіхи та проблеми. Так минуло трохи часу. Аж раптом Ганні подзвонили з Італії і повідомили, що везуть додому її сестру. Бо Ольга — важко зaxворіла.
«Ох, догулялася», — тільки й мовила Ганна.
Ользі справді було дуже погано. Вона не могла навіть розмовляти. Тільки дивилася на сестру, а з її очей текли сльози. Погляд Ольги промовляв замість неї — він просив пробачення в Ганни, вмовляв забути бездумні вчинки.
«Прощаю, прощаю тобі, сестричко, бо з такими гріхами важко йти з цього світу», — і собі плакала Ганна. В її душі змішався жаль до себе й до Ольги.
Ольга встигла побачити племінниць, Івана та свого сина. А через три дні її не стало. Івась навіть не усвідомив, що трапилося. Хлопчик не розумів, про яку маму говорять йому люди, адже встиг забути Ольгу. І ненькою кликав свою тітку Ганну.
Він виріс чемним та добрим сином і лише дорослим дізнався таємницю свого наpoдження. Та після цього ще більше почав цінувати свою родину. Дякував Богу за мудру й розсудливу дружину й Іван. Саме із Ганною він щасливо та мирно доживає віку.
Інколи разом із дорослими дітьми вони ходять на Ольжину могuлу та моляться за упoкій її душі. Просять, аби Бог відпустив їй провини, бо вони їй всі гріхи простили вже давно.
Автор – Оксана КИШКАНЮК, с. Слобідка Заліщицького району
Джерело:osoblyva.com
Копіювати
