Яжетатів теж прихопіть.
Пост про дітей зараз буде.
Стою недавно в черзі в невеликому магазинчику. Кілька людей і хлопчисько переді мною, років дванадцяти. У магазин заходять дві дівчинки, на вигляд його ровесниці і щебечуть щось веселе. Підбігають до стійки з шоколадками, беруть чіпси, ще якоїсь дитячої фігні повні руки. Стали за мною, щебечуть. І тут вони помічають хлопчика переді мною, гукають його, він повертається і киває їм. Походу, однокласники. І понеслося …
– А що ти, Дімочка, знову собі чайок купуєш? А хочеш, батончик тобі дам, тільки попроси у мене його. Дімочка, а ти чіпси хоч раз в житті пробував, чи вони надто дорого коштують для тебе? Я кульок викину, ти хоч понюхай, як вони пахнуть.
І так далі. Сіпнулася тільки я і охоронець на вході. Я повернулася і стала уважно розглядати цих маленьких у “ДІТОК”. Ситі, модно одягнені, з нафарбованими віями і губками, в шапках з нещасними єнотами і таких же парках. Маленькі симпатичні погані. Людський силос. Так, я знаю, вони не самі цьому навчилися – травити слабких. Вони це ввібрали від нас, дорослих. Так, я знаю, діти жopстокі в принципі, а деякі так взагалі за гранню. Так, я розумію, у них погані батьки, які не дали їм нічого, крім грошей і модних шмоток. Я все це знаю. Але Боже мій, як же це oгидно! Як же хочеться лупaнути відкритою долонею по заївшихся мордочках цих ситих “ДІТЕЙ”…
Я дивилася так пильно і не кліпаючи, що ці дві майбутні (самі розумієте хто) заткнулись. Я так хотіла їм дати, що бачила, як у мене роздуваються ніздрі.
Розмовляйте зі своїми дітьми, виховуйте їх або не наpoджуйте! Вони ж потім пройдуть катком презирства по вамс, слабких і старих, неліквідах. Вони штовхнуть бездомну собаку, пoглyмляться над бомжем, заклюють бідну або некрасиву подружку, висміють на cмepть небагатого хлопчика, який полюбив по-справжньому і через непорозуміння. Вони ж, саме вони, ці ніжні дівчатка, підуть віддаватися за айфони, якщо ви їм відмовитеся їх купувати. Вони переступлять через всіх і через вас, батьки, не спокушайтеся. Вони маленькі, але вже меpзоти. І я впевнена, вони не знають, хто такий Джек Лондон, і Кіплінг, і Екзюпері.
Це не входить в їх систему цінностей, тому що цього немає у вас, батьки.
Я йшла додому і плакала від безсилля і майже нeнависті. І згадала, як мій п’ятирічний син побuв семирічного сусіда за те, що той розчавив сонечко. Пашка його підняв з землі і посадив на кущик, а Максим змахнув і розчавив ногою. І Пашка його побuв. І я йому сказала: «Ось і правильно.» «Ось і правильно», – кажу я, через 22 роки. Ось і вірно!
PS. Хлопчисько в магазині – просто бог! Він навіть не обернувся ні разу на всі їх злісні висери. Він простояв з рівною спиною, маленький воїн і так, він купив собі чай. І так, мабуть ці юні нюдові тварини не перший раз глумилися над чудовим хлопчиком Дімою.
Мені дуже хотілося скупити йому половину магазину дитячого дріб’язку, але я розуміла, цим я його ображу. Мені до болю хотілося обійняти його тверду спину і розумну голову, але я розуміла – не можна. Це тільки його бій. Він, цей Дімка, напевно поки цього не розуміє, але він його виграв. Переміг презирством прямої маленької спини. Переміг своїм порожнім дешевим чаєм. Переміг, що не удостоїв навіть поглядом. Як чоловік. Як людина.
Джерело:intermarium.news
Копіювати
