“У мене немає часу на теревені”, – приблизно так відповідають прикарпатські медики, які перебувають в епіцентрі спалаху хвороби. Вилікувати хворих на COVID-19 – зараз основне їхнє завдання.
У кожному районі Прикарпаття зафіксовані випадки коронавірусу. Найважча ситуація – в Івано-Франківську, Надвірнянському та Тисменицькому районах. В області померли понад три десятки хворих на коронавірус.
Івано-Франківська обласна клінічна лікарня першою зустрілася з невідомою хворобою. Заступниця головного лікаря Любов Андрусишин також не одразу погодилась розповісти свою історію. Їй, як й іншим медикам, надзвичайно складно, передає ВВС.
Вони втомились і хочуть, щоб це якомога швидше закінчилось.
Ось що лікарка розповіла для BBC News Україна про боротьбу прикарпатських медиків з коронавірусом.
Першими прийняли удар
Ми першими в області стикнулися з цією інфекцією. Ми не знали, що робити і як поводитись.
Так, нам було страшно. У нас не було відповідного захисту, протоколу лікування. Багато чиновників, багато преси, багато хворих і смерть за смертю… ми були на межі. Першою у нашій лікарні померла 56-річна жінка. Тоді всі усвідомили, що це серйозно.
Власне, тоді ми ще не знали, з чим маємо справу. Ця жінка мала лише підозру на коронавірус, ми їй діагностували грип, ускладнений пневмонією. До неї був прикріплений апарат штучної вентиляції легень. Але коли вона менш ніж за добу померла, і в неї тест виявився позитивним – от тоді всі отримали острах.
В нас не було захисту, кількість хворих зростала, на роботі всі горіли… Тоді почали розраховуватися з роботи. В нас досить багато медиків пішло. Але потім люди зрозуміли, що треба працювати, що ми маємо рятувати пацієнтів. Стали поступати засоби індивідуального захисту, допомагали сторонні, ми зрозуміли, що ми не одні.
Залишали під воротами пакунки
Дуже багато благодійників кинулись на допомогу. І не лише благодійників. Ми отримали багато допомоги від пересічних людей. Територія нашої лікарні повністю закрита, сторонніх людей не допускаємо. Але звичайні люди почали залишати пакунки під воротами інфекційної.
Вони залишали все, що могли придумати: засоби індивідуального захисту, халати, побутові речі. Одного разу ми знайшли торбинку з рукавичками. Якийсь пенсіонер просто поштою вислав нам двадцять масок.
Хтось водичкою, хтось смачненьким, хтось добрим словом. Навіть кавовий апарат нам дали. Приносили багато елементарних речей для побуту. Були такі, які просили нікому не називати своїх прізвищ, навіть нам їх не говорили. Вони не хотіли слави чи чогось такого, вони просто хотіли підтримати в біді.
Наші земляки настільки вміють одне одного підтримати, що це аж пробивало до сліз. Нам було дуже приємно. Тоді ми зрозуміли, що маємо можливість працювати і страх зник.
Колектив згуртувався
Захищений – значить озброєний. В нас вже було достатньо масок, рукавиць, халатів. Ми стали сильнішими.
Не перебільшуйте, я не герой. У нас всі такі: і молоді лікарі, і старші лікарі, і медсестри. В нас всі герої. Дуже гарно себе проявили ті, які працюють дистанційно. Дуже гарно показали себе двоє молодих лікарів, які прийшли до нас як інтерни. За цей період вони дуже виросли. Наш головний лікар – великий молодець. Він з нами весь час пліч-о-пліч.
Повірте, в нас є з ким працювати: і на приймальному відділенні, і в реанімації. Навіть при тому, що шестеро наших медиків захворіли на коронавірус, ніхто з нас не пішов на самоізоляцію. Ми всі дружно залишились працювати і лікувати своїх колег. Слава Богу, всі одужали. Слава Богу, вони повернулися на свої робочі місця і продовжують працювати.
Можливо, в інших лікарнях по-іншому. Там не очікували, що буде така ситуація. Не були готові, не стикалися ні з чим подібним. Ми ж в такому режимі працювали завжди і звикли до такої роботи.
Рідні розуміють
Я – інфекціоніст з великим стажем роботи. Мої рідні уже до цього звикли: зарази в лікарні повно. Але вони відносяться з розумінням. Звичайно, я переживаю за них, а вони за мене. У мене ще й маленька внучка. Дуже її люблю. Звичайно, що всюди можна контактувати з хворими на коронавірус – і в транспорті, і в магазині, і будь-де. Вірогідність того, що моя внучка заразиться, дуже велика. Але я не маю права боятися.
Ніхто не боїться. Це не чума і все буде нормально. Ми маємо спецодяг. Ми вже не перший рік працюємо в такому режимі: миємо, перемо, прасуємо, все провітрюється. Я знімаю з себе захист, переодягаюся, мию руки і йду додому. Береженого Бог береже. Головне, щоб були здорові і все подолаємо.
Копіювати
