Парамедикиня з Тернопільщини Катерина Поліщук, із позивним «Пташка», розповіла про власні спогади із ночі, коли підірвали бараки в Оленівці з українськими захисниками.
Про це вона написала на своїй Instagram-сторінці.
Катерина розповідає, що то була найстрашніша ніч у її житті, прирівнявши її до справжнього пекла.
«Оленівка. Найстрашніша ніч в моєму житті. Я переживала смерть багато разів, смерть коханого, друзів, побратимів, свою. Щоразу, коли ти чуєш як авіація влучає в твою будівлю, ти розумієш, що поверх за поверхом наближається смерть. Кожне поранення супроводжувалось думкою за секунду «до»: це все.
Та тоді я була в бою, зі зброєю, я працювала і я мала вибір, можливість сховатись, втекти, покинути все або прийняти долю воїна. Та в полоні… в полоні було страшно, бо твоя доля, сильного та непереможного в бою, зараз залежить від гнилих виродків. Ти, незламна скеля, ти не боїшся смерті. Але там… ти відчуваєш себе постійно у небезпеці, мов твоє тіло постійно знаходиться у пекельному полумʼї і горить, горить живцем.Та ніч розказала мені, що таке пекло, в якому горять праведники. Пекло, де демони вчинили переворот в раю. Пекло, де останнє коло покарання призначене для найкращих, найчистіших синів своєї країни», – розповідає «Пташака».
У ту страшну ніч, коли було вбито українських захисників, вона спершу подумала, що то українські захисники прийшли звільняти їх з полону.
«Я збиралась спати, оскільки своє місце для сну я віддала дівчатам, то спала по черзі з «пекарями». Цього разу була черга спати на підлозі в правому кутку, на бетоні, застеленому нетовстим спальником Наді. Я роззулась, випила трошки води і дочитала якусь книгу російською мовою. Було дуже спекотно. І судячи за торохкотінням радіо – десь одинадцята. Зміна найжорстокіших конвоїрів не змінилась в звичний час. Це було вперше за ці місяці. Два дні до того пришвидшено тягали ліжка в новостворений барак для азовців. Їх чомусь вирішили відселити окремо. Їх переселили того ж дня. 200 людей. В задушливому смороді туалету та спітнілих тіл відчувався тонкий запах тривоги. І тиша. Мертва тиша.Вибух. Вибух. Без свисту. Без шуму. Крик. Дим. Зарево вогню. Крик. Дуже багато крику.Нас замкнули і побажали нам згоріти так само, як зараз горять хлопці. І якщо втікатимемо – нас відразу розстріляють.Нас замкнули і покинули. На довгі години.Хтось кричав. Розриваючи залишки серця, кричав усю ніч. Ні, він волав. Кричали інші. Багато, багато вогню і крику я бачила крізь металеві ґрати і колючий дріт маленького віконечка 30на30, стоячи навшпиньки на деревʼяній лавці. Дівчата плакали, обійнявшись. Було страшно. Снували думки: наші?
Чи нас хочуть просто під шумок прибрати? Я сподівалась, що наші. Взулась в берці, що подарував Ярик, без шнурків, підвʼязані коротким клаптиком футболки, щоб не злітали. Сподівалась, що доведеться йти, що зараз сюди зайдуть високі кремезні воїни у пікселі, ми всі сядемо на великий бтр або І поїдемо обійматись, цілувати українську землю, та перед ним знищимо всіх і кожного, хто щодня завдавав нам мук, болю, знищував нас, нашу землю, нашу гідність», – розповідає дівчина.
Катерина згадує, що усі чули крики і благання про допомогу.
«Вони благали про допомогу. Лунали кулеметні черги. Тріщало палаюче дерево, з гуркотом падали зруйновані балки. За стіною когось вітали з днем народження. Хіба вони не чули? Дівчата плакали, підвиваючи. Мене сердило все. Де ж наші? Де? Я хочу знову в бій, звільніть, я ж допоможу! Все стихло за кілька годин, які тривали довше мого молодого двадцяти однорічного життя.
Всюди стояв запах горілого металу і плоті. Повернулись конвоїри, гучно сміючись, жартуючи та запитуючи нас: «ну що, бачили? Так вам і треба. І всі ви тут так подохнете, ну як, не чекали? На сотню гнид менше». Вони довго пили та святкували. Гучно. З музикою. Дуже любили вони музику. Ту, якої я ніколи більше не слухатиму. Їдкий дим заповнив всі мої думки. Дівчата перебирали варіанти того, що могло статись.
Я просто лягла в куток, підібгавши ноги під себе, довго думала та намагалась заснути. Наступного дня нам сказали, що винні наші ЗСУ. Як завжди, нічого нового. Тільки спохмелілі конвоїри щасливо реготались та вітали одне одного з такою успішною ніччю. Але я знала. Звідки – то вже після перемоги. Та знала… наступного дня наша мізерна порція каші стала вдвічі більшою.
Їсти дуже хотілось. Але розуміння, що снідати цією їжею мали не ми ставало клубком в горлі. І конвоїри, які казали: їжте, це вам порції тих, що подохли вночі. Я не забуду запах та смак беззахисності, страху, відчаю і болю.
Я не забуду, що таке смерть. Я не пробачу і не заспокоюсь, поки дихатиму. Вони приходять вночі до мене, крізь щілинку в дверях, обгорілі і збентежені – чому я не рятую їх. Вони не мали загинути так.
Для багатьох це чергова дата ще якогось дня вшанування якихось там воїнів. Для мене – причина жити. Жити і помститись», – розповіла Катерина.
У ніч з 28 на 29 липня 2022 року, російськими окупаційними військами було здійснено терористичний акт в селищі Молодіжному Оленівської селищної ради проти українських військовополонених — захисників «Азовсталі» в Маріуполі. Від вибухів на території колишньої Волноваської виправної колонії № 120, де утримували українських захисників, загинуло 53 полонених, понад 130 було поранено.
Копіювати
