Таксист не взяв гроші з 90-річної пасажирки лише тому, що дізнався куди вона їхала. Сумна історія, від якої на душі стає світліше.
– Я приїхав за адресою і посигналив. Прочекавши кілька хвилин, я просигналив знову. Так як це мав бути мій останній рейс, я подумав про те, щоб виїхати, але замість цього припаркував машину, підійшов до дверей і постукав … «Хвилиночку», – відповів крихкий, літній жіночий голос. І я почув, як щось потягли по підлозі. Джерело
Після довгої паузи двері відчинилися. Переді мною стояла маленька жінка років 90. Вона була одягнена в ситцеве плаття і капелюх з вуаллю, як ніби з фільмів 1940-х років. Поруч з нею була невелика валіза. Квартира виглядала так, ніби ніхто не жив в ній протягом багатьох років. Всі меблі були покриті простирадлами. Не було ні годинника на стінах, ні дрібничок або посуду на полицях. В кутку стояв картонний ящик, наповнений фотографіями і скляним посудом.
«Ви не допомогли б мені віднести сумку в машину?» – попросила вона. Я відніс валізу в машину, а потім повернувся, щоб допомогти жінці. Вона взяла мене за руку і ми повільно пішли в сторону автомобіля.
Вона продовжувала дякувати мені за мою доброту. «Це нічого», – сказав їй я, – «Я просто намагаюся ставитися до моїх пасажирів так, як хочу, щоб ставилися до моєї матері».
«Який хороший хлопчик», – з посмішкою сказала вона. Ми сіли в машину, вона продиктувала адресу, а потім запитала: «Не могли б ви поїхати через центр міста?».
«Це не найкоротший шлях», – відповів я.
«О, я не заперечую», – сказала вона. – “Я не поспішаю. Я вирушаю в xоспіс».
Я подивився в дзеркало заднього виду. Її очі блищали. «Моя сім’я давно виїхала», – продовжувала вона тихим голосом. – «Лікар каже, що мені залишилося не дуже довго».
Я спокійно простягнув руку і вимкнув лічильник.
«Яким маршрутом ви хотіли б поїхати?», – запитав я.
Протягом наступних двох годин ми їхали через місто. Вона показала мені будинок, де вона колись працювала ліфтером. Ми проїхали через район, де вона і її чоловік жили, коли були молодятами. Вона показала мені меблевий склад, який колись був танцювальним залом, де вона займалася ще маленькою дівчинкою.
Іноді вона просила мене пригальмувати перед конкретним будинком або провулком і сиділа, втупившись у темряву, нічого не кажучи. Потім вона раптом сказала: «Я втомилася, мабуть, поїдемо зараз».
Ми їхали в мовчанні за адресою, яку вона дала мені. Це була низька будівля, щось на зразок маленького санаторію, з під’їзних шляхом уздовж портика.
Два сaнітари підійшли до машини, як тільки ми під’їхали. Вони дбайливо допомогли їй вийти. Напевно, її чекали. Я відкрив багажник і вніс маленьку валізу в двері. Жінка вже сиділа в iнвалідному візку.
«Скільки я вам винна?» – запитала вона, діставши сумочку.
«Анітрохи», – сказав я.
«Ви ж повинні заробляти на життя», – відповіла вона.
«Є й інші пасажири», – відповів я.
Майже не замислюючись, я нахилився і обійняв її. Вона міцно обняла мене у відповідь.
«Ти подарував старенькій трохи щастя», – сказала вона. – “Дякую тобі”.
Я стиснув її руку, а потім пішов … За моєю спиною двері зачинилися, це був звук закриття ще однієї книги життя …
Я не брав більше пасажирів на зворотному шляху. Я їхав, куди очі дивляться, заглиблений у свої думки. В той день я ледве міг розмовляти. Що, якби цій жінці попався розсерджений водій, або той, кому не терпілося закінчити свою зміну? Що, якби я відмовився від виконання її прохання, або, посигналив пару раз, поїхав? ..
В кінці я хотів би сказати, що нічого важливішого в своєму житті я ще не робив.
Ми звикли думати, що наше життя обертається навколо великих моментів, але великі моменти часто ловлять нас зненацька, красиво загорнуті в те, що інші можуть порахувати звичайною дрібницею.
Автор – Вoлодимир Paбинович
Копіювати
