Я заговорила першою.
Хлопець відповів російською.
Америка, що поробиш – нас тут багато різних.
– А звідки ти приїхав?, – запитую.
– С Украіни, с Данєцка.
– Ну і як там, в Донецьку?
– Нормально. Живут люді.
– А ти українською можеш розмовляти? У вас там українські школи є?
– Школ нєту. Но, канєшна, я гаваріть магу. Ми в школє етат предмет ізучалі.
– А я ось з тобою українською, то й ти мабуть, міг би зі мною рідною…
– Мог би, но нє хачу…
– А чого ж так? Ти ж, все-таки, українець.
– Ну да, вирос я на Украінє. Но всє маі родствєннікі всегда абщалісь на русском…
-… слухай хлопче, але ти доросла людина. Ось навіть до Америки сам приїхав, без родичів. Тобі самому вирішувати, якою мовою розмовляти. Ти ж українець, як не крути.
– Пазвольтє мнє самаму рєшать, на каком язикє разгаварівать. Да, я украінєц, но мой радной язик – русскій. І нічего мєнять не сабіраюсь. Вот і дєвушка мая с Данєцка, ана тоже на русскам абщаєтся…
– А на фестивалі діаспорівські ходите? Щоб з ровесниками, друзями поспілкуватись…
– Нєт, нє ходім! Што мі там нє відєлі, вишиванак? Ми самі себе развлєчєнія іщєм, не абязатєльна с талпой вєсєлитца.
ХТО ЦІ ЛЮДИ? Що за племя таке, недолуге? Яке знає, що виросло на території України, але “русскій язик” для нього рідний. Що їм усім там, на Сході, усі ці роки незалежності вбивали в голови в школі та вдома? Чому навчили його батьки?
“Не той українець, у кого батьки українці, а той, у кого діти українці!” Тому діти з Донбасу в переважній більшості сєпари – бо їхнім батькам “нє било разніци”. Тому і путлер зміг використати як причину “захист російськомовного населення”, щоб принести на наші землі війну, спустошення і смерть.
Мені гірко усвідомлювати, що частину цих людей Україна вже втратила. Мабуть, такими людьми легше керувати – вони ідеальні виборці, бо можуть масово голосувати “по-приколу” за героя серіалу, порожнє місце, їм не важливо, якою мовою розмовляти і в якій державі будуть жити їхні діти. Вони не усвідомлюють – якщо будувати російськомовну Україну, то вийде просто трішечки інша Росія. Можливо, навіть, у вишиванках.
Я оптиміст, але часом мені здається, що з таким населенням ми вічно будуватимемо “українську Україну”,
Бо 30 років незалежності для окремо взятої людини – хібо це мало? Нехай навіть у рамках Вічності?
Наша мова – це не просто набір літер і звуків. За нашу мову, віру і Вільну Україну вмирала українська інтелігенція, духовенство та вояки УПА. Чи знає він, що останній бій вояків Української Повстанської Армії проти оперативної групи Тернопільського УКГБ відбувся 14 квітня 1960? (практично, це моє покоління, в цей рік народилась моя старша сестра).
Заява голови Верховної Ради Дмитра Разумкова про можливий перегляд у парламенті чинного закону про мову – це дзвін тривоги, попередження усім нам. “Спроби змінити мовний закон в Україні – це один зі складників широко закроєного плану демонтажу України як незалежної держави, перетворення її в нову колонію Росії, в один із її федеральних округів (Павло ГРИЦЕНКО, доктор філологічних наук, професор, директор Інституту української мови Національної академії наук України).
З 28 червня 1996 р в Україні діє Конституція, яка є Законом прямої дії. Стаття 10 Конституції України, чітко визначає, що – державною мовою в Україні є українська мова. Усі інші – мови етнічних меншин.
Ми усі погодилися з цим під час референдуму 1991-го року. 90,32 % населення УРСР висловилися за Незалежність. Конституція, уряд, президент, територія, мова – це атрибути суверенної-незалежної держави!
Отже, державна мова – тільки українська!
P.S. Мені дуже хотілося запитати того хлопця з Донецька, чи він любить землю, на якій народився. Але я не наважилась. Мені було страшно почути щось на кшталт “адін нарот” або “Україну можна любити будь-якою мовою”. Мо й ще щось “неудобоварімоє”.
Однак я твердо стою на своєму:
загубимо мову – загубимо Україну.
Olga Ruda
Джерело:puer.net.ua
Копіювати
