Коли мені було десь 10-11 років, батько взяв мене з собою до своїх товаришів додому переписувати музику., – так розпочинає свій допис про страшний діагноз журналіст ТСН Олег Тудан.
Deep Purple, Queen, Led Zeppelin та інших “монстрів року” вони перезаписували з CD-дисків на звичайні касети – таке собі “побутове піратство” кінця 90-х… Процес запису розтягнувся на цілий день, і я, малий, на відміну від старших дуже швидко втратив цікавість до усіх цих гітарних програшів, соло на барабанах та інших “стейрвей ту хевен”. Знудившись остаточно, я витягнув з книжної полиці навмання щось доволі товсте та почав читати.
Зараз я вже не пригадаю ані автора книжки, ані приблизного сюжету – лише пам’ятаю, що це був роман жахів, доволі міцно написаний – настільки, що коли пізно увечері процес перезапису десятків альбомів у старших закінчився, я якраз перегорнув останню сторінку книжки. На жаль, я так і не запам’ятав автора (Кінг? Кунц? Баркер?), зате прекрасно пам’ятаю початок роману: головний герой їде пустельним американським шосе та грає сам з собою в невеселу гру – перераховує речі, заради яких йому ще є сенс лишатись живим. Мексиканська їжа. Супербоул. Пісні Леонарда Коена. Шум океану. Список у книзі продовжувався ще чимось, але і цього я не запам’ятав. Єдине що лишилось – відтоді час від часу я сам граю з собою в цю невеселу гру.
З віком на власний подив виявилось, що список за двадцять років не сильно змінився. Мабуть, так і є – ми, наші смаки формуються до 20-річного віку, потім лиш іноді доповнюючись новими враженнями (або гірким досвідом). Залишається та сама мексиканська кухня, дербі “Динамо-Шахтар” та платівки гурту Death in Rome. З віком – це якщо пощастить – додасться почуття (взаємної) дружби. Якщо пощастить ще більше – почуття (взаємного) кохання. Тоді, зрештою, здається, що ти виграв у долі в цю невеселу гру.
Утім, увесь цей список інколи може здаватись маловажливим, коли приходить біль. Біль фізична, настільки сильна, що єдине чого хочеш – аби вона нарешті припинилась, без різниці яким чином і якою ціною.
Уперше я відчув це навесні 2017-го року – коли якимось чином мені вистачило сил самотужки приїхати на МРТ легень в приватну клініку за кермом власного авто, а вже звідти в обласну лікарню мене везли напівживого лікарі. До того моменту я вже не спав понад тиждень – сильні болі в спині просто зводили з розуму, і ніщо не допомагало їх зменшити. Вже пізніше, коли мене перевели в Інститут Раку та поставили діагноз – рак нижньої третини стравоходу та перфорація стравоходу – біль став моїм постійним супутником. Поки лікарі збирали консиліуми і радились, як мене лікувати, мене з розуму зводив біль в спині. Особливо сильним він ставав надвечір кожного дня. Попри солідну дозу знеболювального, спина починала боліти, як тільки медсестри закінчували свій обхід.
Через сильний, просто пекельний біль я не міг спати, не міг сидіти, не міг лежати – просто змінював позу щохвилини і чекав, поки настане ранок. Лише тоді, десь годині о шостій, біль потрохи відступав, і лиш я збирався хоч трохи зімкнути очі, починався обхід та медичні процедури. Таким чином я прожив два місяці, аж поки мені не зробили операцію, вирізавши чималий шмат мене разом з пухлиною. Потім прийшов інший біль, післяопераційний, не менш сильний, місцями більш неприємний, але він ніс надію, що усе позаду, що те, що не вбило, зробить тебе сильнішим.
Насправді, ні. Сильнішим я не став точно. А от біль, програвши тоді, тріумфально повернувся через три роки. І точно як тоді – нічого не може його зменшити, звужуючи список у грі “Заради чого тобі лишатись живим?” до одного пункту: “Заради того, аби біль пішов”.
На початку цього року в мене
Діагноз — рак. Повернення
діагностували рецидив – новоутворення навколо черевного стовпа, яке лікарі не схиляються оперувати, натомість цілий місяць радіотерапії та “хімії” зупинив ріст, але не зменшив розмір самого новоутворення. Насправді, спина ж почала боліти ще навесні минулого року. Біль невпинно, але потрохи переходив з розряду “маленької неприємності” в “постійну докучливу проблему”. Спочатку допомагали звичайні знеболювальні, щоправда, недовго. Взимку впоратись з болями допомагав рецептурний препарат “Налбуфін” – зрештою, організм звик і до нього. Коли кількість уколів сягнула 10 на добу (за “норми” 1 раз не більше трьох днів поспіль), довелось перейти на “Трамадол”.
Біль, щоправда, легшим майже не став.
Копіювати
