Ніхто відразу не здогадується, що з цим бійцем щось не так. Ну, пальці правої руки трохи дивні на вигляд – може, вада якась, передають Патріоти України з посиланням на Цензор.НЕТ.
Сам Андрій, який більше звик, що до нього звертаються Бондік, намагається не привертати увагу до себе зайвий раз, тому ховає руки в кишенях флісової військової куртки. Бо як тільки він її скидає і залишається у футболці, неможливо не зрозуміти, що обидві його руки пошрамовані так, ніби їх зшивали з клаптиків шкіри різного розміру. І саме тоді впадає у вічі, що права рука трохи коротша за ліву. І вона складена так, що утворилися складки посередині передпліччя, а пальці неприродно вивернуті – вони ще так добре не розроблені, як на лівій. І при цьому боєць робить будь-яку роботу, не уникаючи ні важких вантажень, ні чергувань, ні виїздів.
Повідомляє bbcccnn.org
Те, що обидві відірвані під час бою руки, лікарям вдалося пришити так, що доброволець може ними тепер працювати, – надзвичайне диво, що здавалося неможливим. Але скільки таких див сотворили українські лікарі під час війни, застосовуючи і новітні методики, і всю свою майстерність та професіоналізм. Все, що розказує Бондік, може здатися фантастичним оповіданням. Але все це – правда.
“З ПІОНЕРІВ МЕНЕ ВИГНАЛИ У 5 КЛАСІ, ТОМУ ЩО ГАЛСТУК СПАЛИВ”
Позивний Бондік я маю з 12 років. Так мене в нашому місті старі люди назвали, мене багато хто знав, бо я хуліганистий був. От від прізвища і придумали. З того часу так і називаюся.
З 15 років я цікавився та перебував в організаціях ОУН, УНСО, УПА. Як вступив до технікуму, виїжджав на найперший майдан у 90-му році на студентський рух, цікаво було. Я знав, що у мене дід – упівець, за що відсидів у тюрмі. Вже коли я підріс, коли СРСР розвалився, рідні мені розказали правду. І коли я відмовився вступати в комсомол, мене із школи ледь не вигнали, казали: ти нікуди не поступи… А я відповів: “Ваш комсомол через пару років розвалиться”. Навіть не знаю, чому так сказав. А з піонерів мене вигнали у 5-му класі, тому що галстук спалив. Гралися, а він загорівся на мені, я стягнув його і викинув.
Коли в Києві почався Майдан, працював на півночі Росії. Я ж інженер-будівельник. Але відразу зрозумів, що маю брати участь у мітингах, бо це моя країна. Тому я здав об’єкти і – додому. Мені було зрозуміло, що щось серйозне буде. Але через пару тижнів мене попросили повернутися, потрібно було вирішити декілька питань. Вимушений був поїхати. Назад повернувся через два місяці, коли починалася війна. І, до речі, до війни я розмовляв російською мовою, а з того часу – виключно українською.
Це у мене друга війна. Першу пройшов у Югославії. Після строкової служби наша рота, а це 37 чоловік, залишилася в армії. Ми вважалися спортротою, а по факту були ротою спеціального призначення. 12 чоловік з роти мали звання майстер спорту України з рукопашного бою, самбо, дзюдо, греко-римської боротьби. Інші були кандидатами. Лише один хлопчина був із села, ніяким видом спорту не займався, але його взяли до нас, бо він від природи був здоровим, одні м’язи. Ми ще весь час шуткували: “Вася, де ти качаєшся?” А він відповідав: “В селі гімно кидав”. 2 метри 9 сантиметрів – його зріст. На нього чіплялися десять чоловік, він ходив з ними сто метрів туди, сто сюди… А потім струшував. Такий був у нас Вася… От всі ми в армії і залишилися. Я прослужив сім з половиною років. А в Югославії нашою задачею було робити все, щоб війна не закінчувалася… Детальніше розказувати про ті часи до цих пір не можу.
Коли я з Півночі приїхав додому, відразу гайнув на Майдан, але “Правий сектор” вже воював. Я почав їх шукати. Спочатку ми були поряд з батальйоном імені Кульчицького під Слов’янськом, на блокпосту. Там у мене і сталася перша контузія. Це було літо 2014 року. Якось як гупнуло! Я відкрив очі вже в Ізюмі, а потім – у Мечнікова. Снаряд розірвався неподалік від блокпосту, накрило мене і ще двох пацанів. А мені ще й уламок зайшов під шкіру голови, кістку не пробив, але вм’ятину залишив. Два місяці я промучився по лікарнях, але мені дуже погано було… У вересні я повернувся на війну. І вже поїхав на базу 5-го батальйону, а звідти згодом – у Піски. Мене перевірили, що я вмію. А я ж ще під час служби в армії і ПТУР, і СПГ, і АГС використовував… Досвід у мене великий.
“УЛАМОК ПРОШИВ МОЮ СКРОНЮ НАВИЛІТ”
Сім з половиною місяців я пробув на позиції “Сауна” в Пісках. Найближча ворожа позиція розташована за 150 метрів від нас. Їм також все було добре видно. Тому по нас постійно працювали в той час. Іноді снаряди лягали так точно, що, здавалося, все, кінець, зараз рознесе нашу “Сауну”. Було якось, Інженер картоплю чистив, а я чи то патрони забивав, чи то гранати до АГС готував, а навкруги “Сауни” по колу “Гради” прилетіли. Але по самій позиції жодного разу не влучили. Ми сиділи на другому поверсі, а в укриття треба було бігти на перший. Інженер каже: не встигнемо. Я погодився. Сидимо? Сидимо. Погупало навкруги, та й перестало.
Ми утримували лінію оборони від злітки аеропорту і до дев’ятиповерхівки “Вольво центру”. Наша точка розташовувалася попереду, з її даху було добре видно навкруги. Там я дістав і друге поранення. Уламки прилетіли в руку і обличчя, ще декілька залишилися.
Під час чергового обстрілу мінами треба було дивитися, чи не підходять вороги до нас під цим прикриттям. Але снаряди лягали так щільно, що ми спустилися вниз. У цьому укритті у нас було віконце. Там було багато пацанів, артилеристи були з нами. Коли ми з Інженером спускалися по драбинці, я побачив спалах і встиг відвернути голову. Уламок прошив навиліт мою скроню. Інженера хвилею скинуло з драбини… Він, підвівшись, питає: “Поранені є?” “Я поранений”, – відповідаю. “Як ти?” – він здивувався. Я стояв у місячній доріжці, а він мене не бачив: “Ти де?” Але потім перев’язав мене скоренько, він це дуже класно вміє робити, Інженер пізніше пораненого Рудю практично врятував. Мене поранило 11 січня, а Рудю 19…
Мені дуже хотілося потрапити в аеропорт. Ми навіть мали заходити туди, але нам сказали: сидіть і займайтеся своїми справами, бо ми прикривали вихід з аеропорту. Наших, “правосєків”, з аеропорту вивели повністю 25 грудня. З того часу там перебували лише армійці…
Після поранення мене відвезли спочатку в 66-ий шпиталь у Покровськ, всі рани прочистили, а потім перевезли в Мєчку. Там мене зустрів чудовий травматолог Іван Іванович Жердєв: “Ти знову тут? Привіт. Що сталося тепер?” Тиждень я пролежав і заявив: “Все, виписуйте”. Це поранення мене навіть не налякало. Пройшло навиліт, та й усе. “Чого я буду у вас сидіти?” – питав лікарів. Мене виписали 18 січня, 19-го я знову був у Пісках, але мене звідти відправили… додому, командир на пустив на позицію. Тоді я забрав свого пса, чорного лабрадора Бубліка. Його і Черниш називали, і АГС. Йому було місяців вісім, коли ми приїхали в Піски, його кинули, тікаючи з-під Донецька. Він зі мною їв, спав на нарах. Він, до речі, мені на Сауні і життя врятував. Черниш ніколи не виходив на кришу. Взагалі! Якось вночі я вийшов подивитися в “теплак”. І тут Бублік звідкись вискочив і мене повалив. В цей момент міна влучає в мішки. Якби я стояв, мене б знесло. А так всі уламки пішли наді мною. Але після того випадку пес наверх взагалі не виходив. При цьому хвилин за 10-15 до обстрілу він біг на перший поверх – можна час засікати. Більше того, він за собою ще й котенят тягнув, яких у нас там привела кицька. Якщо вони не йшли за Чернишем, він хапав за шию і тягнув.
Відправив мене додому Подолянин. Побачивши, спитав: “Чого приїхав?” “Воювати”, – кажу. “В тебе ще голова перев’язана, куди тобі воювати”, – відповідає. Я аж розстроївся: треба було наклеєчку просто зробити або шапку натягнути… Ладно, думаю, відвезу додому собаку, та й повернуся. Так і вийшло.
Заходжу у двір. У мене голова перемотана, а у пса – шия, бо йому уламочок маленький заліз у холку, то ми робили йому перев’язки. Мама якраз поріг замітала. Дивиться, з-за рогу заходить собака з пов’язкою, а за нею – я. Вона – брик – і впала. Бублік підійшов, облизав її. Зайшов до хати, лапи повитирав і пішов відразу на моє ліжко. Як він знав? Отямившись, мама сказала: “Я зрозуміла, що ти не на заробітках був”.
Мої батьки живуть окремо вже 36 років, але я з усіма спілкуюся. І нікому не сказав, що пішов на війну. Мама ніколи не заводила котів і собак, але коли я сказав, що Черниш врятував мені життя, вона погодилася і сказала йому: “Добре, будеш жити”. А я… втік. Майже наступного дня повернувся на війну, залишив лише мамі записку. Командир, побачивши мене знову, здивувався: “Я ж тебе додому відправляв, лише п’ять днів минуло”. Але я не міг перебувати на мирній території. Ще й Рудю поранило. Я лише заїхав до нього в лікарню, познайомився з його батьком. З бази я потрапив на базу, а далі – Старогнатівка, Білокам’янка, потім була Бутівка.
Під Старогнатівкою я прикривав відхід наших після жорсткого бою. Я стріляв із гранатомета – щось 68 пострілів зробив. Злякався лише єдиний раз, коли друг Білка стояв позаду під час пострілу і його відкинуло. Я до нього: “Що ж ти стоїш під виходом?” А він витягає беруші з вух: “А мені пофіг”. Потім нас покликав Інженер – у нього уламок був у шиї. У Піротехніка на нозі перебило артерію. Їх Лариса Кирикович, яку ми всі називали Мама, вже поперев’язувала. Але я спочатку навіть не зрозумів, що вони поранені, накинувся: “Чого лежите?” А вони кричать мені: “Діставай СПГ та вали з нього”. Але з нього не можна було стріляти, бо уламок влучив у нього і пошкодив… Тоді я схопив два гранатомети та й вперед. Жорстко тоді ми потрапили. Коли вже виїжджали звідти, Да Вінчі сидів фактично на капоті ГАЗ-66, за кришу тримався. Машина вся побита уламками, скло вибите, в неї напхалося 15 пацанів плюс загиблих ми погрузили… Трьох… Тому ми трохи відстали від своїх. Добре, доїхали. Настрій тоді був у кізяк… У нас ще поранених було багато. Кекс тоді загинув, Бізон… Важко було.
У Бізона якраз донька народилася. Здається, їй два місяці було, коли він загинув… Перед виїздом у той бій він ще із сміхом говорив: “Як захоче вбить, і бронік не допоможе”. “Не кажи херню, – відказав йому я. – Думай про доньку”. “Щось чуйка херова…” – сказав він…
Старогнатівка вибила мене з колії настільки, що Да Вінчі відправив мене додому. Я не міг зрозуміти, що немає Бодяка, Бізона, який мав їхати до своєї дитяти, Кекса… Мені треба було якось з цим змиритися. Вдома мама якраз потрапила в лікарню – серце щось прихватило. То я побув трохи з нею. І як відчув, що знову готовий воювати, набрав Да Вінчі…
“НА ВОРОЖУ ПОЗИЦІЮ НАПРОТИ НАС ПРИЇХАВ ЩЕ ЖИВИЙ ГІВІ: “ТИСЯЧУ ДОЛАРІВ ТОМУ, ХТО РОЗСТРІЛЯЄ УКРАЇНСЬКИЙ ПРАПОР”
Нас поставили на шахту “Бутівка” під Донецьком. Коли ми зайшли туди, там майже не було позицій. За три-чотири дні ми облаштували укріплення, які назвали “Пітер”, “Москва”… Зробили собі бліндаж, який перекрили в чотири ряди, мішків накидали. Днів чотири там вже простояли, як Вовкулака почав дивитися на вишку: “Бондік, я прапор взяв із собою, полізли його ставити?” Тільки потрібно, щоб туман був, – погодився я. Дочекалися туману. Інженер та Вовкулака пішли на вишку. Інженер стояв внизу, а я на позиції залишився – слухав і дивився навкруги, щоб прикрити в разі чого…
Клац-клац,- було чутно, як піднімається Вовкулака. А не видно нічого, такий щільний туман був. Тільки Вовкулака злазить, починає розвиднюватися, і туман розвіюється. І яскравий здоровенний прапор майорить над шахтою! Хвилин 15 сепари матюкалися – ми чули це по перехватах. “Кто не снял того, кто вешал? Почему вообще висит флаг?” Приїхав на позицію ще тоді живий Гіві: “Тисячу доларів тому, хто розстріляє прапор”. Два тижні по ньому били. І із СПГ, виїжджала беха і намагалася збити флагшток. Але Вовкулака надійно все зробив. Ще й за це першим отримав від наших командирів медаль підрозділу.
У кінці січня 2016 року нас відправили між Водяним і Опитним. Ми пішли з Доком до ЗСУшників знайомитися, і тут по нас почали лупити з гранатометів. Ми повернулися, щоб відповісти з АГСа. Виставилися, зробили постріл – точнісінько полетіло. Док взводився, я коригував. І тут снаряди почали застрягати. Я знімаю кришку, дістаю стрічку. Тут обірвався трос, і вся стрічка вдарила по моїх руках. Я моментально відчув себе хреново. Ляжу, думаю, в яму – полежу. Дивлюся на руки, а їх немає. Обидві висіли на шкірі. Ліву, як потім казали лікарі, повезло, що надрізало по суглобу, а праву трохи вище відірвало, кістки розтрощило, до цих пір не вистачає чотирьох сантиметрів, ніяк не наросте. Добре, що я в ківларовому бронежилеті був, бо посікло б мене повністю…
Док по рації відразу передав: у нас “300”. Медик притягнув дві шини. Док, лікар від Бога, положив на них мої відірвані руки, зафіксував. Наклав джгути. Знеболююче ввів. А я не непритомнію. Навіть на ноші не хотів лягати, коли мене в медичний хамер почали грузити. Посилав усіх. Медик каже: “Та ти зараз непритомний впадеш”. “Як впаду, то піднімеш”, – відповідав. Адреналін, мабуть, діяв… Привезли мене у Водяне. Медик підходить: “Болить?” “Неприємно”, – кажу.
Да Вінчі завіз мене в госпіталь Покровська, де перев’язали, прочистили все, одну руку зафіксували металевою конструкцією і відправили в Дніпро. В Мєчці першим лікарем заходить до мене Іван Іванович: “Знову ти. Я все знаю, бачив твої знімки”. Майже відразу мене забрали на операцію, яка тягнулася 18 годин.
Чи питав я, врятують мені руки чи ні? І я, і ті, хто був поряд зі мною, казали лікарям: не відрізайте руки! Чесно кажучи, мене турбувало, що буде з моїми руками, хвилини три після поранення. Потім я побачив, що Док нормально все склав, і все – заспокоївся. Руки не валялися на землі, значить, заживуть. Але я собі прикинув, що місяців зо три – і повернуся на війну знову, але лікування розтягнулося набагато довше. Виявилося, що імунітет у мене ослаблений, остеомієліт – запалення кістки – почався, рани погано заживали, бо були брудними, з порохом.
Десь близько трьох місяців я не відчував пришитих рук, а потім потроху нерви почали відновлюватися, я почав кінцівками ворушити. На правій стояв апарат Ілізарова, яким я махав, як завгодно. А ліва була пришита до живота – таким чином нарощували шкіру, щоб закрити великі рвані рани.
В один час зі мною в лікарню потрапив боєць з позивним Балу. Він мені дуже допомагав. Волонтери приходили. Мені дуже соромно було, що я не міг сам штани зняти… Але приходила жінка, яка відразу сказала: “Ти можеш соромитися або ні – мені все одно! Я буду робити, щоб тобі було комфортно”. Вона мене роздягала, мила…
А потім в Мєчку привезли 12 поранених пацанів з Бутівки. Мені подзвонили наші: “Там наших везуть, зустрічай”. Тоді багато хто був поранений: Сирота… “А де Док”, – питаю всіх, його наче також мали привезти. А мені: немає Дока…
Мама не знала про моє поранення місяць. Якось батькова дружина почала її питати: “Як там Андрій?” “Поїхав, воює”, – каже мама. “Як воює? – перепитує жінка. – Він в лікарні, у нього ж руки відірвані”. Мама знову брик – знепритомніла… Так мамка взнала правду. Після того до мене приїхали брат з моїм сином від першого шлюбу. Йому вже 22 роки.
Потім мене перевели в опікову лікарню, де з ноги знімали шкіру і пересаджували на відкриті рани. Після цього відправили мене в Київ до лікаря Сергія Страфуна. Стосовно мене навіть збирали консиліум, а знімки моїх рук дотепер висять у відділенні.
Права рука, як собаче вухо, бовталася, бо в ній не було кістки. Щоб її закріпити, поставили пластину. Це вже була сьома чи восьма операція. І тільки вона наче почала приживатися, як відбулося відторгнення. Витягли метал. Як же я втомився від лікування.
“У ПОБУТІ НЕМАЄ ПРОБЛЕМ: ХЛІБ МОЖУ ПОРІЗАТИ, М’ЯСО, САЛО, ЧАСНИК ОББЕРУ, ЦИБУЛЮ”
Після кожної операції руки потрібно було розробляти. Саша-масажист постійно зі мною працював. І я виконував всі його завдання, тому ліва рука працює майже в повному обсязі. З правою гірше. Але я не зупиняюся.
У квітні минулого року мені знову призначили операцію – лікарі продовжують намагатися виростити кістку, якої не вистачає, але якраз наш побратим Дідо їхав на схід, по дорозі ми вирішили зустрітися на трасі. І я сів до Діда в машину і поїхав разом з ним на базу до Да Вінчі. Якось два роки тому ми з Дідом також приїздили сюди, привозили волонтерку. До весни 2019 року мене відпустили із лікарень лише на два з половиною місяці – це найдовший період. Я провів їх у Діда на Західній Україні. З січня до квітня я був у нього, він мені допомагав, дивився за мною.
Мені страшенно не вистачало моїх побратимів, атмосфери нашої роти, життя в бліндажах… І якось після чергової операції заходжу в інтернет, а там 1-а окрема штурмова рота звертається до мене зі словами підтримки. У мене стільки енергії відразу з’явилося! І коли ми приїхали на базу з Дідом, Да Вінчі спитав: “Коли вже до нас?” Я попросив: дай пару днів. Нам ще довелося відвезти додому загиблих у ті дні хлопців… І після того я зібрався і приїхав в Авдіївку.
На базі повно різної роботи, яку можу виконувати і я. Хтось може їздити на позиції, працювати, а я тут щось можу робити, забезпечувати побут і порядок. І я не бачу проблем у тому. Хоча перевіряв уже – я і з такими руками можу стріляти з ПТУРа, СПГ, АГС, кулемета. Але командир поки мене жаліє. Я весь час згадую момент, як Да Вінчі привіз мене в Покровськ, обійняв там і сказав: “Бондік, скажи, що ти вернешся”. Я тоді йому і пообіцяв, що обов’язково повернусь. І слова свого дотримався.
Пса я залишив у брата мого тестя, бо мама померла у 2018 році… 6 грудня у неї день народження, 7-го ми поговорили по телефону – я був тоді в Києві. “Мам, завтра приїду додому”, – сказав я, а о 7 ранку 8 числа мене набрала невістка. Я не відразу розчув її слова, подумав, щось сталося із братом, Серьогою. “Та не з Серьогою, – сказала невістка. – Мама померла…”
Я двічі був одружений. Син Артем вже зовсім дорослий. У другому шлюбі у мене є донька, їй 14 років. Ми спілкуємося з дітьми. Я їх страшенно люблю.
Чому я навіть після поранення знову опинився на війні? Бо це моя країна. Другу мені ніхто не дасть. І її потрібно захищати. Де б я не був, куди б коли не їздив, завжди повертаюся додому.
Єдине, чого я не можу ще робити своїми пришитими руками, – кидати ножа. А в побуті немає проблем: хліб можу порізати, м’ясо, сало, часник обберу, цибулю.
Ще я не можу ґудзики на штанях розстібнути. А до блискавки потрібно пристосовувати шнурочок чи проволочку, щоб я міг потягнути, бо пальцями ухопити не можу. Але коли я отримав форму в підрозділі, віддав штани подрузі Сакурі – вона нашила мені липучки на ширінку. І все, проблему було вирішено.
Підтримати бійця, якому ще знадобиться допомога лікарів, можна, переказавши кошти на картку Ощадбанку 5167803249018644 (Бондаренко Андрій Андрійович).
Копіювати
