Подаємо мовою оригіналу:
Їду потягом Львів – Харків у Гадяч до мами. Перші 4 години я в купе сама – вже й почитала, і поскролила, і пролітаючими пейзажами за вікном помилувалась.
Врешті надумала лягати спати, як у Хмельницькому заходить в купе високий сивий чоловік у формі військового.
Він дуже тихо привітався і спочатку якось дивно постійно відвертався в інший від мене бік. А потім сів і чітко говорить: “Вибачте, будь ласка, за ці соплі. Я ще зовсім трішки поплачу. Якщо вам заважає, я вийду в тамбур”.
Я спочатку розгубилась, бо не зрозуміла, про що він. А потім вже побачила його червоні, запухлі, зовсім мокрі очі.
Так ми познайомились із Льонею. 52 роки, з села в 80 кілометрах від Хмельницького. Дружина Натулька, двоє дітей, хату сам побудував перед вторгненням.
Служить у піхоті, їде назад на нуль після 15-денної (плюс два дні на дорогу) відпустки, що її дали вперше за два роки. Льоня – будівельник, мобілізувався після вручення повістки. “А ви бачили, що вони з нашими жінками й дітьми робили в Бучі й Ворзелі? Ну як я міг не піти?”
Поки ми говорили, в нього час від часу світився екран телефону – Натулька. “Та ну не плач ти, все, заспокойся”. Відключається і сам починає знову плакати, а через якийсь час вже він їй дзвонить – ну що, заспокоїлась? А потім до мене: “У мене донька як ти”. І сам до себе шепотом: “Я вже, мабуть, не повернусь.” Згодом, трохи подумавши, – а може й повернусь.
Посміхається і ще одну сльозу ковтає. Я хочу знайти правильні слова (ніби вони існують), переконати його, що все буде добре. Кричати, що все це несправедливо, і що ніхто з нас не повинен через це проходити.
Натомість давлюсь своїми сльозами і безсиллям. Тепер вже він мене заспокоює, просить вибачення за те, що засмутив.
Він узагалі дуже часто в розмові просить вибачення.
А ще каже – плакати добре, мені тепер подобається плакати. До війни я плакав хіба в дитинстві.
Я все ж ніби говорила з ним, переконувала, що вони для нас герої, щоб нас би без них не було. Хоча зараз це все в тумані.
Зранку я виходила в Полтаві, а він їхав далі в Харків. Прощаючись, сказала: “я буду за вас молитись. Дякую вам.”
Він відповів: “Мені буде легше там, знаючи, що ми захищаємо таких, як ти”. Може вперше за ці два роки в той момент я відчула, що від мене є справжня користь.
Копіювати
