Роза Туманова в г. Novi Sanzhary, Poltavs’Ka Oblast’, Ukraine.
Періщив добрячий дощ. Людей на вулиці практично не було. На мене “витріщалися” лише вивіски. Найбільше зачепило, що російською їх стало більше. Якийсь меблевий магазин “12 стульєв” виріс, доки мене тут не було. Так само світиться “Открито” чи роблять “ресніци”. Що ж, напевно, людям немає різниці якою мовою, тому так московською і шириться…
На сій дещо смутній ноті вирішила щось перекусити між моїми справами. Купила дещо погризти в супермаркеті “Продукти”, що знаходиться в центрі Санжар. І всьо було б добре, якби в мене вуха не почали в’янути од російського шансону, що волав на все приміщення. Чесно, мені хотілося се проігнорували, нічого не казати, але, здавалося, платівку заїло. І пісня за піснею лунали хриплі голоси про несправедливість в кримінальному світі мовою окупанта. І наступної так й не лунало ні української, ні англійської, ні ще якоюсь мовою. Вирішила ще купити дещо доперекусити. Стою в черзі, мені почали активно розповідати за спротив (здоровому глузду?) новосанжарців. На що я м’яко попрохала мене не переконувати, бо я се не підтримую. Розплатившись, ввічливо запитую:
– А чому тут лунає російський шансон? В мене од нього аж вуха в’януть.
– А яка разниця? – роздратовано кидає продавчиня.
– У Вас тут є адміністратор?
– Є. А Ви не слухайте, якщо не нравиться.
– Та як же я не слухатиму, якщо я тут продукти купляю. /варто зауважити, що далеко не вперше/.
– Так і не слухайте. Ви й так уже сказали багато про нас /се в мене камінь, що не підтримала місцевих мешканців проти заселення до нас на карантин людей та сказала про то на 24 каналі/.
Та й добре, я не ведуся на дешеві провокації. Прошу покликати адміністратора. Вітаюся і запитую те саме:
– Чому тут лунає російський шансон?
– А яка разниця? – Аналогічно продавчині відповідає адміністраторка.
– Ну, чому не лунає українська чи англійська музика?
\чесно кажучи, мені не хотілося пояснювати елементарно ні про мову агресора в який рік війни, ні примітивний рівень подібного жанру для супермаркету, якби людина мала се собі знати сама, але/
– Ну, в нас різна музика є.
– Можливо, але я ж не щойно зайшла.
– Ну, в нас музика з флешки. Яку приносять, то таку і ставимо.
– Ага, то може вам принести української музики?
– Приносьте.
– Тоді я скину музики на флешку і принесу вам гарної музики. Домовилися.
Чомусь одразу ж починаю сяяти, що пішли назустріч. Мене почули, хоч, здається, не зовсім зрозуміли.
Все ж, адміністраторка повелася більш зважено і помірковано, а не просто нахамила, як продавчиня: “Не слухайте, якщо не нравиться”. Сподіваюся, що, справді, російського лайна не литимуть більше у вуха. Постараюся накидати багато української музики.
Але мені так само боляче, що хвороба “яка разниця” не зникла звідси, а множиться та визирає з вивісок магазинів, з музики, з мовчазної згоди людей.
Джерело:bestpost.co.ua
Копіювати
